Мария Галина - Автохтони

Слова «місія» та «майстер» Воробкевич вимовляв так, що буква «М» немов палала малиновим вогнем.

Контактери нітились у дверях. Він запропонував їм залишити пуховики в ауді, але вигляд у контактерів все одно був не дуже. Довелося використати весь свій вплив, щоб їх пропустили. Інакше кажучи, увіпхнути охороні хабара.

На столику в кутку стояли келихи з шампанським. Він узяв келих і рушив по фойє, прислухаючись до розмов. Дами в чорному хвалили колорит і експресію. Дами в червоному голосно дивувалися: «Ой, а це що? Дивись-дивись, яка в нього голова!» Чоловіки у піджаках, добре зшитих, але теж, як і в мера, затісних, поважно бесідували, раз у раз перериваючись, щоб суворо мовити щось у мобільник. На картини вони не звертали уваги. На Воробкевича, здається, теж. Чоловіки в замшевих піджаках, навпаки, уважно роздивлялися картини, підходили ближче, витягували тощаві шиї, відходили з гидливим нерозумінням. Зате Марина отримувала непідробне задоволення, переходячи від картини до картини зі святковим жвавим обличчям. Вона постаралася вбратися якомога ошатніше, але все одно виглядала цілковито недоречною. Вона виглядала саме так, як і має виглядати буфетниця кафе «Криниця», яка постаралася вбратися якомога ошатніше.

Біля картини, що зображувала школу філософів у кратері Ератосфена, стояли по боках вільні райдери, тримаючи в лапах бляшанки з пивом.

– Упирю, – сказав він. – Мардуку! Моя пошана!

– І ти будь здоровий, брате, – сказав Мардук.

– Милуєтеся?

– Так, цікавимося, – сказав Упир. – Хоча, чесно кажучи, колорит так собі. Не знаю, на що сподівається твій друг Воробкевич, але це не розкрутиш. Хіба що за допомогою супутньої легенди, і те…

– Я би сказав, Баволю не вистачило божественного божевілля, – сказав Мардук. – Недостатньо радикальний. Поміркованість є доброю у звичках, але шкодить мистецтву.

– Чесно кажучи, я очікував більшого, – сказав Упир.

– Не Герст, – погодився він.

– Герст – просто вправний менеджер, – зауважив Мардук.

– Постдюшанівський епігон, – сказав Упир.

– Якщо дорога врешті-решт привела до Герста, виходить, шляховий інженер був мудак, – мовив Мардук. – Як вважаєш, брате?

– Скажіть, а ви справді вовк та вовчиця? – спитав він несподівано для себе.

Упир блимнув рудими віями.

– А не твоя собача справа, брате, – сказав Упир.

Воробкевич нарешті відговорив своє і тепер прямував до них. У порівнянні з розкішними вільними райдерами Воробкевич здавався дуже маленьким. Крізь рідке сріблясте волосся просвічував череп.

– Ну… як вам? – спитав Воробкевич збуджено.

– Справляє враження.

– Я зробив усе, що міг, – сказав Воробкевич. – Усе, що міг…

Руки Воробкевича при цьому неспокійно рухалися, немовби щось шукаючи. Або струшуючи щось. Воробкевич узагалі не дуже добре виглядав. Щоки обвисли мішечками, на вилицях павутиння кровоносних судин…

– Вас щось тривожить? – спитав він тихо.

– Шпет… він запізнюється. – Воробкевич знову метушливо поворухнув руками. – Він мав говорити на відкритті. Вже час відкривати. А його немає.

– Так зателефонуйте йому.

– Я телефонував. Він не відповідає.

– Може, не чує. На вулиці гамірно.

– До чого тут вулиця? Я йому додому телефонував.

– А на мобілу?

– У нього немає мобіли! Навіщо йому?

– Авжеж, – сказав він, – дійсно, навіщо?

– Я більше не можу чекати. – Воробкевич нервово потер долоні. – Мене не зрозуміють.

Воробкевич покрутив шиєю, намагаючись влаштувати її якомога зручніше в крохмальному комірі сорочки. Хто зараз носить такі сорочки?

Ніжка в мікрофона, що стояв у центрі фойє, виявилася зависокою, і Воробкевич видер мікрофон із гнізда.

Це знаменний день, говорив Воробкевич, відкашлявшись у мікрофон для привертання загальної уваги, це, можна сказати, день повернення. До нас повертається геній. Світ повертається у спільноту світових розумів. Всесвіт – сонмище світів, на які накинута мерехтлива золота мережа розуму, говорив Воробкевич. Ми, люди, через якесь глибинне непорозуміння, через свою недостатньо досконалу природу, не вплели свою нитку в цю прекрасну тканину… Але є у всесвіті сили, готові простягнути нам руку. Марно, століття й тисячоліття, вони намагаються достукатися до нас, але ми не чуємо.

Контактери присунулися ближче і тепер синхронно кивали, немовби ставлячи пластичну крапку в кінці кожної фрази. Він думав про розбите кришталеве яйце, що невгасимо світилося в кишені Вікентія, про дивних істот, які підлітають до єдиного діючого передавача і бачать на своїх загадкових моніторах лише ворсинки замші і чужу п’ятипалу руку, що інколи їх торкається. Може, й справді, думав він, дивлячись на м’яті обличчя контактерів, вони живуть тут із нами – давно, непомітно? Ходять посеред нас, прикидаються людьми… Але навіщо, навіщо? Кому ми, власне, потрібні з усіма своїми маленькими страшними таємницями, дрібними капостями, нудними бідами?