Маргарет Мадзантини: Не йди

– Не знаю… – сказав він.

– Що ви не знаєте?

– Як це несправедливо помирати. – І він проковтнув останні крапельки підсолодженої слини.

– І все ж таки, це справедливо, – заперечив я й подивився в бік цвинтаря. Вона вже не відчуває болю, подумав я. І це була добра думка.

Ада стоїть переді мною, зовсім близько. А я стою перед тим схилом, як і п’ятнадцять років тому. Ти там, у тій темряві, стала одним із вогників, що миготять унизу. Я й сам не знаю, Анджело, нащо я тебе сюди привіз. Але знаю, що зараз стою на цій стіні, а ти стоїш поряд зі мною, я притулив тебе до себе, немов заручницю. Ось вона, Італіє, це моя донечка, та, що тоді народилася. А ти, Анджело, підведи голову, щоб тебе побачили, привітайся з синьйорою, привітайся з цією королевою. Вона схожа на мене, чи не так, Італіє? Їй п ’ ятнадцять років, сідниці в неї стали товстенькі, вона була худесенькою-худесенькою, а ось уже рік, як у неї стали такі товстенькі сіднички. Такий у неї вік. Це та, що їсть на вулиці пасту й не застібає шолом безпеки. Вона не досконала, і в ній немає нічого особливого, така ж, як і інші. Але вона – моя дочка, це – Анджела. Це все, що в мене є. Поглянь на мене, Італіє, сідай на цей порожній стілець, що є в мені, і подивись на мене. Ти справді прийшла, щоб забрати її від мене? Не йди, я хочу тобі щось сказати. Я хочу тобі розповісти, як усе було. Коли я повернувся назад і забрав те, що залишив, у мене вже не було емоцій, не було болю, не було спокою. Але Анджела була сильнішою від мене, сильнішою від тебе. Я хочу тобі розповісти, що значить запах новонародженої вдома, це щось таке добре, що вбирається в стіни, вбирається в тебе. Я підходив до її колиски й завмирав там, поряд із цією спітнілою голівкою. Вона прокидалася й одразу ж сміялася, а потім смоктала собі пальчик на ніжці. Вона пильно вдивлялася в мене таким бездонним поглядом, який буває в новонароджених. Вона дивилася на мене так само, як і ти. Вона була, як піч, від якої йде тепло. Вона була новою і квоктала, як квочка, вона була для мене життям. Я не насмілювався притулити її до себе. По небу летить літак, невдовзі приземлиться. Там, нагорі, плаче якась жінка. П ’ ятдесятитрирічна жінка, яка вже стала трохи огряднішою, із другим підборіддям, це моя дружина. Я вже стільки років відчуваю її запах. Вона дивиться на хмарку, дивиться на свою донечку. Розсій цю хмарку, Італіє, розсій її, як лелека, що приносить дитину. Поверни мені Анджелу.

– Професоре…

Я підхоплююсь на ноги, я зроду-віку не робив такого перед Адою.

– Ми завершуємо.

– Які в неї показники?

– Нормальні.

Серце моє готове вистрибнути з мене крізь щоки. Я ледве стримую себе, щоб не розридатися. Навіть трішки намочив собі штани. Я беру Аду за руку й стискаю її, це останні миті мовчання.

Потім починається вибух емоцій, звуки, що виникають якось усі разом. Повертаються голоси, халати, починають відчинятися двері. Халат Альфредо весь замащений кров’ю. Це перше, що я побачив, він скинув рукавички, руки в нього білі-білі, і з цими руками він іде мені назустріч.

– Довелося поморочитися дещо довше, виникли проблеми з мозковою оболонкою, вона трішки стиснулася й дуже кровила, ледве зміг її коагулювати.

Навіть шапочка в нього замастилася, навколо рота ще й досі залишилися сліди від маски, а обличчя як у несамовитого. Говорить швидко, плутаючись у словах.

– Сподіваймося, що в неї немає значного пошкодження аксонів, що при ударі компресія мозку не була руйнівною…

Я зміг висловити свою згоду, лише глибоко зітхнувши.

– Уже повертаєте її до тями?

– Авжеж, я сказав Аді, щоб вона спробувала виводити її з наркозу. Але це буде не так швидко.

Твоя забинтована голова виднілася десь унизу, коли тебе перевозили в реанімацію. Санітар потихеньку, обережно штовхав перед собою каталку. Ти тепер уже між цими скляними стінами. Я дивлюся на твої заплющені очі й на простирадло, що повільно рухається в тебе на грудях. Дивлюся, чи ти дихаєш. Ада від’єднала тебе від апарата штучного дихання, припинила подачу анестетика, намагається повернути тебе до тями, щоб побачити твою реакцію. Вона з надзвичайною старанністю метушиться навколо тебе й трубок, що тягнуться до твого тіла. Ада бліда, змарніла, губи в неї пересохли.

– Ідіть, – прошепотів я їй.

Вона неохоче йде. Тепер ти, Анджело, знову зі мною. Ми залишилися самі. Я погладжую твою руку, чоло, усю твою шкіру, що вільна від бинтів. Твою голову вони зафіксували на підставці, треба, щоб вона лежала саме так. Шийні м’язи мусять залишатися напруженими, щоб уникнути утискування вен. Потрібно, щоб голова лежала вище рівня серця. Вуха в тебе коричневі від дезінфекції, трішки асфальту ще залишилося на щоках, але не переймайся, він сам повідпадає, а все, що залишиться, я повидаляю лазером. На голову я куплю тобі капелюшок, сотню капелюшків. До тебе приходитимуть твої друзі, ти здаватимешся їм смішною в цих бинтах. Вони заздритимуть тобі, що ти не ходитимеш у школу. Принесуть тобі магнітофон, щоб ти слухала музику просто в ліжку. Навіть сигарету принесуть. Її тобі принесе той малий, що ледве дістає тобі до плеча, той засранець із волоссям, заплетеним у сотні косичок. Він що, залицяється до тебе? Він мені подобається, його волосся мені теж подобається. Мені подобається все, що подобається тобі. А знаєш, я візьму напрокат ролики. Такі ж, як у тебе, чорні, із безліччю коліщат. Я хочу покататися з тобою по вуличках в екологічні неділі. Я хочу падати, хочу, щоб ти від цього сміялася. Із твоїх грудей долинає дивний стогін. Я підключу тебе знову до апарата штучного дихання, не рухайся. А ти рухаєшся й стискаєш мою руку.