Маргарет Мадзантини - Не йди

– Чому ви так думаєте?

Я не обернувся до нього. Моя пляшка з-під пива віддзеркалювалася в шибці, розсіюючи по звичайному брудному склу зелене сяйво.

– У неї не було обручки, а у вас є.

– Можливо, вона не носила її на пальці.

– Ні, такі жінки тримають її на пальці.

– Вона могла її загубити.

– У такому разі вони купляють нову, заощаджують на покупках, залазять у борги, але купляють нову.

Можливо, було б краще, якби він і надалі сидів мовчки, голос у нього був не таким бездоганним, як його мовчання.

– Ви її дуже кохали?

– А вам що до того?

– Нічого, просто хотів побалакати. – Він узяв зі столу окуляри, підвівся й подивився крізь темні лінзи проти світла. – Рік тому я втратив дружину.

Відточеним рухом він знову надів окуляри обома руками. Міцні дужки з темної кості ковзнули за вуха, він не рухався, перевіряючи, чи правильно вони стали, потім відвів руки.

Він уже стояв:

– Їдьмо!

Тепер, сидячи за кермом, він мені здавався сумнішим, а можливо, це я став сумнішим. Дорога була суцільним болотом з багнюки, у якій тонули передні колеса катафалка.

– Я дуже її кохав… – прошепотів я, – дуже.

Пізніше ми зупинилися на смузі білої глинистої землі, що проходила посередині поля, розташованого збоку від дороги. Він незручно припаркував чорний катафалк. Там росла велика шовковиця, і я притулився до її теплого стовбура, що був значно теплішим, ніж моя спина. Я плакав, схиливши голову. Трунар стояв переді мною. Він нахилився до мене, щоб підтримати мене, обійняв і сказав:

– Тримайтесь…

Потім знову випростався, і я почув, як хруснули суглоби на його колінах, коли він випростовувався на цьому лузі, зарослому високою травою, крізь яку ганяв вітер з якимось музичним свистом. Я розповів йому все: про Ельзу, про те, що ти в мене щойно народилася, про Італію. Я плакав за нею щоразу, коли намагався повторити її ім’я. У мене так і не виходило вимовити його повністю, я починав ридати після другого складу, відригував випите пиво, що поверталося назад, неначе воно й далі бродило в шлунку та піднімалося звідти.

Трунар лише час від часу зніяковіло поглядав на мене, сповнений дружніх почуттів і по-людськи розуміючи мене. Він дивився на мої мокрі губи, на надто почервонілі очі, щоб на них можна було дивитися. Потім відходив, опускав погляд на цю музичну траву, у якій свистів вітер, крутячи її, як колесо. Він закурив сигарету. Курив мовчки й нарешті викинув недокурок на білу стежку. Загасив його, розтерши підошвою, спостерігаючи при цьому за рухом своєї ноги в чорному черевику.

– Як люди живуть, так вони й помирають. Моя дружина теж пішла, не турбуючи нікого, як листочок.

Ми поїхали далі, і всю решту поїздки сиділи так, як і на початку: він, тримаючи шию прямо, а я, притулившись чолом до скла. Проте всередині наших таких різних душ, які все ж таки опинилися поряд, ми були, немов два вовки, що гналися за своєю здобиччю й упустили її, а тепер переводять подих у темряві, так і залишившись голодними.

Коли ми дісталися до місця призначення, спека вже була нестерпною. Селище, розташоване на розрізаному посередині клаптику землі, нагадувало кратер згаслого вулкана. Світло-жовті будиночки, щільно вишикувані на вершині, мали вигляд шматочків сірки в скелі.

Жінки у важких традиційних костюмах, у чорних вовняних панчохах, робочих черевиках та замотані в хустки, ішли по середині ґрунтової дороги, що вела до цвинтаря; зовсім не збираючись поступатися нам, вони дивилися на нас недовірливо, неначе кози. На майданчику, перед воротами цвинтаря, куди ми доїхали зі швидкістю пішохода, стояли перед малолітражкою інші люди, більш звичні, у нормальному одязі, вони з таким же подивом поглядали на цей катафалк, що казна-звідки раптом узявся, з труною всередині, але без жодної квіточки. Трунар повернувся по свій піджак.

– Я піду дам раду формальностям.

І він забрав свою чорну шкіряну сумку, таку ж тверду, як і труна.

Я бачив, як він проходив між двох цвинтарних ворітниць і, не вагаючись, повернув ліворуч. Можливо, на цвинтарях топографія скрізь однакова, бо він, безумовно, рухався по цьому мовчазному місцю так, неначе вже добре знав його, і навіть ноги тремтіли в нього, як у коня, що впізнав свою стайню. Його постать зникла за білою стіною надгробків. Малолітражка поїхала геть, піднявши клуби пороху. Я вийшов, став спиною до цвинтаря й, закритий катафалком, справив свою потребу, залишивши темну калюжу на землі.

Трунар повернувся, і разом із ним прийшов ще один чоловік, трішки нижчий на зріст, у синіх робочих штанях могильника. Вони перекинулися парою фраз, перш ніж розійшлися. Трунар підійшов до мене.