Маргарет Мадзантини - Не йди

Потім ми виїхали до моря, я навіть не очікував цього. Я притулився чолом до скла. Море нерухомою блакитною смугою з’явилося зненацька між оком і чорною сідловиною перенісся. Пройшов потяг, так близько, що, здалося, мене зачепить, і я інстинктивно відсахнувся. Дорога пролягала вздовж залізниці, а я цього не помітив, її колія проходила зовсім поряд. Нарешті потяг проїхав, і знову з’явилося море. Блоки цементних кубів були розкидані поблизу цього надто вузького узбережжя, яке поглинали хвилі, і від нього залишалася лише тоненька стрічка кам’янистого пляжу, затиснутого з іншого боку залізничною колією. А далі, скільки сягає око, тягнулася низка жалюгідних, укритих кривою гривою антен різномастих будиночків, що тулилися один до одного.

Мені треба було попередити твою маму, я забув про неї і про тебе. Я відсунув вас у дальню підвалину своєї пам’яті, де ви здавалися мені чужими. Я думав про Ельзу як про дружину якогось приятеля, а щодо тебе, то я не був батьком, я був сиротою. Віддзеркалене у склі моє око спостерігало за мною, немов здивована рептилія. Повз мене прошмигнув на рекламному щиті величезний кран для мийниці. Тепер ми їхали ширшою дорогою. Трунар дав волю двигуну на цьому нарешті цілому асфальті. На дорозі не було розподілювальної смуги, і будь-яка з цих машин, занадто розігнавшись, могла втратити керування. Адже всі (я дізнався про це під час поїздки) хотіли переконатися в тому, що катафалк їхав не порожнім. Отже, щоб глянути на наш вантаж, водій міг упіймати ґаву та в’їхати нам у зад. Зрештою, ми були смертю, що їде попереду. Як чудово було б померти прямо в катафалку, поряд із трунарем. І певний час я був переконаний, що це саме той кінець, який приготувала мені доля. Здавалося, що мій супутник з масивним тілом нічого про це не знає, він просто вів машину, далекий від будь-яких передчуттів, твердо тримаючи руки на кермі, сховавши погляд за темними лінзами.

Ми зупинилися заправитися.

– Хочете поїсти? – запитав він, дивлячись на скляну конструкцію за бензоколонками.

Вона не вийшла разом з нами. Останнього разу, коли я зупинявся біля автогриля, вона також не виходила з машини, а спала на сидінні, а може, удавала, що спить. Я побачив її розплющені очі, коли обернувся, подивившись на сині щітки вимкнутої автомийки, і я подумав, що нічого в нас не вийде, що я знову її втрачу. Уже там, на автогрилі, я знав, що вона помре.

А трунар їв, він узяв собі тарілку холодного рису й мінеральної води. Він підсунув собі за комірець сорочки серветку, зробивши це дуже ретельно. Я дивився, як він це робив без усякого поспіху, надто спокійно, майже нав’язливо, така неквапливість була, без сумніву, йому притаманна, але виглядала ще і як реклама його фаху. Своєю самовпевненістю він, здавалося, закликав ближнього до терпіння, зважаючи на неминучий фінал, який він небагатослівно резюмував.

Ніхто не сідав поряд із нами. Я почав цінувати переваги подорожі з трунарем, і мені вже не хотілося кращого товариства, ніж із цією людиною, котра підносила до рота виделку, не рухаючи головою й не нахиляючи шиї. Я взяв собі фруктовий салат і пива. Я пив прямо з холодної пляшки, поглядаючи у вікно на катафалк, припаркований унизу, під шиферним навісом. Я взяв пластикову виделку й наколював на неї фрукти, одна чорна виноградина вилетіла з вазочки. Вона влучила в трунаря, трохи вище комірця. Така невеличка шкода спантеличила його. Йому довелося витратити деякий час, щоб поправити серветку, я ненавмисно влучив у єдине незахищене місце на цій бездоганній сорочці. Він висмикнув серветку, мокнув її в мінеральну воду й став відтирати пляму. Я навіть не вибачився. Я дивився на темне волосся, яке тепер проглядало крізь прилиплу до тіла мокру тканину. Він зняв окуляри й поклав їх на стіл, не складаючи дужок. Очі в нього були значно меншими, ніж я їх собі уявляв.

Я знову взявся за пиво, жадібно тягнучи його, поки там не зашуміла піна.

– Хочете кави?

– Ні, дякую.

Він підвівся, відійшов і повернувся тільки з однією філіжанкою в руках. Випивши каву, він узяв неспожитий пакетик із цукром і сховав його в кишеню піджака. Більше він не надівав окуляри, склав дужки і, замислившись, проводив по них руками. Я притулився спиною до шибки, над вимкнутим обігрівачем, решітки якого були забиті стверділим пилом.

– Вона була вашою коханкою?

Я не очікував від нього такого запитання, таким же неочікуваним здавався й вітер, що зашелестів між шиферними листами над катафалком.