Маргарет Мадзантини - Не йди

Уночі хтось увійшов у кімнату й здивувався, що темно.

– А де вмикається світло?

І рука власника цього голосу почала мацати по стіні, я бачив цю руку, бо вже призвичаївся до темряви. Це був священик, невисокий гладенький чоловік у сутані, що доходила йому до п’ят. Обличчя в нього було безбарвне, зморене й змарніле, з незмінним виглядом подоби усмішки, яка, імовірно, мала означати досягнуте блаженство, але насправді була схожою на слабку сардонічну посмішку. Він наблизився до ліжка Італії й забубонів якусь довгу нерозбірливу молитву. У ледь чутному бубонінні цього священика не було нічого сакрального, він мені здавався убогим. Таким же незначним, як ледачий швейцар, що стоїть перед входом і фіксує всіх, хто входить і виходить, без жодного інтересу, так само, як і порох, піднятий вітром. Він із поспіхом відслужив заупокійну над померлою, майже нечутно висловив свої співчуття й пішов з кімнати, так і не вимкнувши світла.

Почало світати. Поклавши голову на лікоть, я дивився на Італію знизу. Щось темне почало виступати на її обличчі, неначе ніч забула забрати з неї якусь тінь. Проте насправді це був темний колір від крові, що скипалася, перші ознаки початку розкладання. Я інстинктивно оглянув власні руки, щоб переконатися, що моя шкіра не вкрилася такими ж темними плямами. Але моє тіло, освітлене ранковими променями, колір не змінило.

Коли трунар повернувся, на його очах уже не було окулярів, темні лінзи були підняті на голову. Біла сорочка сяяла на тлі чорного комірця піджака в холодному світлі. Він прийшов не сам, з ним був якийсь хлопець. Вони поставили труну на підлогу, не заносячи в кімнату. Трунар постукав і ввійшов.

– Добрий день, – привітався він.

– Добрий день, – відповів я.

Він задоволено хитнув головою, бо я йому відповів, я тепер був у змозі говорити. Я подивився йому у вічі, які тепер не були нічим закриті. І зрозумів, що переді мною була людина, яка усвідомлювала непристойність свого фаху.

– Може, ви вийдете?

Я вийшов, вони з хлопцем, на котрому був такий самий піджак і краватка, занесли труну, з ними зайшла санітарка, щоб допомагати. Це була худорлява жінка з квапливим поглядом.

Я пішов у придорожній бар, який вони мені показали. Там, недалеко, були виставлені басейни, сині запорошені ванни.

– Котра година? – запитав я в якогось старого за стійкою, який збирався тасувати колоду карт.

– Кільканадцять по шостій.

Я випив кави. Їсти не хотілося, та все одно спробував запхнути в себе булочку, що пахла обгорткою. Я спробував відкусити пару разів, але викинув залишок у високу бронзову урну, призначену, мабуть, для парасольок.

– До побачення, – сказав старий у мене за спиною, коли я вже виходив.

Дорогою їхав автобус, він безшумно перетинав магістраль, немов корабель море. Ми вже не побачимося зі старим, кава в нього була огидна. І я вже не побачу цієї глинистої рівнини, що зникає аж за обрієм. Я мав намір туди поїхати, я мріяв про пригоди. Тепер тут було непорушне повітря, без вітру, яке накривало немов целофановим вітрилом увесь краєвид, скільки можна було бачити, не даючи нічому рухатися. Смерть Італії домінувала в цьому просторі до самого кінця, звідки зійшло сонце. Прощавай, кохана, прощавай.

Вона вже лежала в труні, утоплена в атласній оббивці. Блузку її заправили під спідницю та зачесали волосся. Розкіш цього вбрання приховувала її низьке походження, вона виглядала немов молода на сільському весіллі, немов статуя святої, яку носять під час святкової процесії. Може, їй на обличчя нанесли якийсь грим або крем, щоки в Італії трохи блищали, і саме цей блиск підкреслював її бідність.

– Не вистачає однієї туфлі, – сказав трунар.

Я повернувся на паркінг і знайшов її там, цю туфлю бордового кольору з височенним і крихким підбором, яка минулою ночі злетіла з її ноги. Сам надів їй на ногу. Я подивився на ці дві однакові підошви, замизкані від казна-яких доріг. Вони справляли на мене більше враження, ніж усе інше. Я подумав про те, як важко їй було ходити в них, жити, про її маленьку впертість, яка їй була ні до чого. Останнє, до чого я в неї доторкнувся, була щиколотка. Потім труну накрили кришкою.

І ми поїхали. Я не мав ані сили, ані бажання вести машину, тож вирішив поїхати поряд із цим мовчазним чоловіком, підперезаним ременем із позолоченою пряжкою. Я замкнув свій автомобіль і пішов до катафалка. Перш ніж сісти в катафалк, трунар скинув піджак і повісив його за своїм сидінням, на гачку, який висувався з оббивки поряд із віконцем, що відділяло нас від труни. Його піджак торкався дерев’яної домовини, у якій спочивала Італія, і так воно мало бути впродовж усієї поїздки. Мені сподобалася така довіра. Я почувався добре в цьому автомобілі з м’якими сидіннями, такому же бездоганному, як і його водій. Оббивка й торпеда з темного дерева пахли сандалом.