Джоанн Харрис - Шоколад

Мускат був п’яний.

– А, це ви, – тон у нього похмурий, майже агресивний. – Прийшли сказати, щоб я підставив іншу щоку, так, чи що? – Він затягнувся затиснутою між зубами обслиненою цигаркою. – Що ж, радійте. Уже скільки днів близько до цієї сучки не підходжу.

Я похитав головою.

– Не будь таким запеклим.

– У власній кав’ярні я сам хазяїн своєму настрою, – войовничо мовив Мускат. – Це ж мій бар, вірно, père? Сподіваюся, ви не збираєтеся і мій заклад піднести їй на тарілочці?

Я сказав йому, що мені зрозумілі його почуття. Він знову затягнувся й, сміючись, кашлянув мені в обличчя пивним перегаром.

– Це добре, père. – З рота його несе гарячим смородом, як з пащі звіра. – Дуже добре. Звичайно , зрозумілі. Як же не зрозумілі? Власними яйцями пожертвували заради церкви. А тепер хочете, щоб і я наслідував ваш приклад.

– Ти п’яний, Мускате, – розсердився я.

– Добре зауважили, – проревів він. – Як ви все помічаєте! – Він махнув цигаркою, показуючи навколо себе. – Ось, нехай прийшла б помилуватися, на що перетворилася кав’ярня через неї. Для повного щастя. Радіє, що згубила мене, – Мускат ледь не плакав п’яними сльозами від жалю до себе, – що зруйнувала наш шлюб, виставила мене на загальне посміховисько… – Він видав якесь хрюкання, – чи то схлипнув, чи то відригнув. – Розбила мені серце , хай йому грець!

Тильним боком долоні він розмазав по обличчю шмарклі й провадив, стишивши голос:

– Не думайте, начебто я не знаю, що відбувається. Чудово розумію, що задумало це стерво зі своїми клятими друзями, – він знову перейшов на лемент, і я, кинувши збентежений погляд навколо, побачив, що нечислені відвідувачі – їх було троє або четверо – із цікавістю витріщились на нього. Я застережливо стиснув плече Муската.

– Не втрачай надії, Мускате, – став умовляти я, намагаючись не відхитнутися від нього через відразу. – Це не кращий спосіб, щоб повернути її. Багато подружжів переживають хвилини сумніву, але…

– Сумніву? – пирхнув він. – От що я вам скажу, père . Дайте мені п’ять хвилин наодинці із цієї сучкою, і я назавжди позбавлю її сумнівів. Вона знову стане моєю, навіть не сумнівайтеся.

Він ніс злісну тарабарщину й при цьому шкірився, як акула, так що слів було майже не розібрати. Не звертаючи уваги на здивованих відвідувачів, я схопив його за плечі.

– Тільки наважся, – прошипів я йому в обличчя, сподіваючись у такий спосіб хоч трохи навести його на розум. – Якщо хочеш повернути дружину, поводься розсудливо й коректно, Мускате. І ні до тієї, ні до іншої близько не підходь ! Ясно?

Я і далі міцно тримав його за плечі. Мускат став вириватися, бурмочучи непристойності.

– Попереджаю тебе, Мускате, – заявив я. – Я багато неподобств тобі пробачав, але такої – хуліганської – поведінки не потерплю . Ясно?

Він щось буркнув – чи то вибачився, чи то пригрозив, точно не можу сказати. Тоді мені здалося, що він вимовив: «Я шкодую», але тепер, помізкувавши й згадавши, як зловісно блищали його очі за завісою п’яних сліз, я не виключаю, що насправді це було: «Ви пошкодуєте». Пошкодуєте. Цікаво, кому доведеться пошкодувати? І про що?

По дорозі в Маро мене знову опанували сумніви. Квапливо спускаючись пагорбом, запитував себе, чи не помилився я в оцінці поведінки Муската. Чи здатний той на самогубство? Може, я зі своїм бажанням запобігти подальшим неприємностям пропустив головне, не помітив, що цей чоловік перебуває на межі розпачу? Нарешті я у кав’ярні «Республіка». Вона зачинена, але зовні стоїть невелика юрба. Дивиться на одне з вікон другого поверху. Серед тих, хто зібрався, я впізнав Каро Клермон і Жолін Дру. Тут же Дюплесі, худорлявий шанобливий чоловік у фетровому капелюсі, зі своїм новим вихованцем, який стрибає біля його ніг. Гудіння юрби перекриває чийсь більш високий, пронизливий голос. Він звучить то голосніше, то тихіше, іноді промовляє слова, фрази, кричить…

– Père , – звертається до мене Каро переривчастим голосом. Щоки її вкриває рум’янець, очі широко розплющені, як у завмерлих в нескінченному екстазі красунь з глянсових обкладинок тієї категорії журналів, що їм у крамницях виділяють горішні полиці. При цій думці я мимоволі почервонів.

– Що тут відбувається? – суворо запитую я. – Щось із Мускатом?

– З Жозефіною, – схвильовано доповідає Каро. – Він загнав її у кімнату нагорі, père , і вона там кричить .

Не встигла вона договорити, як знову почався шум – крики, лайка, гуркіт речей, що трощилися. З вікна на бруківку посипалися уламки. Знову оглушливий жіночий вереск, від якого ледь не тріскають шибки, але, гадаю, спровокований він не страхом – це звичайне вираження дикої люті. Слідком черговий розрив домашньої шрапнелі. Летять книжки, килимки, пластинки, коминкові прикраси – стандартні боєприпаси для з’ясування сімейних стосунків.