Джоанн Харрис - Шоколад

– Ясно, – крижаним тоном відповідаю я. – Давайте все-таки обговоримо це якось іншим разом.

Нарешті вона помітила моє невдоволення. Почервоніла.

– Зрозуміло, père .

Вона, безумовно, має рацію. Їхня агітація принесла свої плоди. Останні кілька днів покупці в шоколадні – рідкість. Зрештою, у такому маленькому містечку, як Ланскне, несхвалення міської ради, так само як і мовчазне осудження церкви, – далеко не дрібниці. Купувати, розкошувати, об’їдатися під пильним оком осудливих авторитетів… Потрібно мати набагато більше мужності, мати могутніший бунтарський дух, щоб відкрито кинути виклик суспільству. Роше переоцінила нашу громаду. Зрештою, скільки вона тут живе? Заблукана вівця завжди повертається до череди, père . Підкорюючись інстинкту. Вона в їхньому житті – хвилинна розвага, не більше. У остаточному підсумку вони незмінно вертаються до звичного існування. Я не обманююся щодо них. Ними керували не справжнє каяття або духовність – вівці не думають, – а закладені в них з пелюшок здорові інстинкти. Де б вони не блукали розумом, ноги самі несуть їх додому. І сьогодні я відчуваю приплив безмежної любові до них, до моєї пастви, до моїх нетямущих дітей. Я хочу тиснути їм руки, торкатися їхньої теплої дурної плоті, упиватися їхнім благоговінням і довірою.

Я ж про це й молився, père . Саме цей урок мені призначено було пізнати? І знову я поглядом шукаю в юрбі Муската. Він завжди ходить до церкви по неділях, а сьогодні неділя особлива, він не міг пропустити… Однак юрба рідшає, а я, як і раніше, його не бачу. Не було його й під час моєї проповіді. Не міг же він піти, не обмінявшись зі мною кількома словами. Напевно, чекає на мене усередині, переконую я себе. Він дуже засмучений через дружину. Можливо, потребує нових настанов.

Купа гілочок біля мене зменшується. Кожну я занурюю у святу воду, шепочу благословення, кожного беру за руку. Люк Клермон забирає свою руку, щось сердито бурмоче собі під ніс. Мати м’яко дорікає йому, посилаючи мені улесливу усмішку поверх схилених голів. Муската, як і раніше, не видно. Я оглянув приміщення церкви. Порожньо. Тільки біля вівтаря кілька старих навколішки. Та святий Франциск біля входу, несподівано радісний для святого, в оточенні гіпсових голубів. Посміхається, як божевільний або п’яниця. Божій людині така посмішка зовсім не личить. У мені сколихнулося роздратування. І хто тільки додумався поставити туди цю статую, так близько до дверей? Я хотів би бачити свого тезка більш величним і значним. А цей недорікуватий бовдур немов знущається з мене. Простягнув одну руку з незрозумілою метою – чи то благословляє, чи то ще щось робить, а другою притискає гіпсового голуба до свого круглого черева, начебто марить про пиріг з голуб’ятиною. Я намагаюся згадати, де стояв святий Франциск до того, як ми покинули Ланскне, père . Тут же біля входу, або його потім пересунули, можливо, якісь заздрісники, які хотіли висміяти мене? Святому Ієроніму, на честь якого побудований храм, відведене куди скромніше місце. Він ледь помітний у своїй темній ніші, а в нього за спиною – написане олією почорніле полотно. Старий мармур, з якого він вирізьблений, пожовк від диму тисяч свічок. Святий Франциск, навпаки, не втрачає молочної білості, хоч і кришиться від вогкості, обсипається у блаженній байдужості до свого колеги, який спостерігає за ним з мовчазним несхваленням. Мабуть, за першої ж нагоди слід переставити його на більш відповідне місце.

Муската у церкві немає. Я навіть заглянув до саду, гадаючи, що він чекає на мене там, хоча й сам вже у це не вірив. У саду його теж не було. Напевно, він занедужав, вирішив я. Тільки серйозна хвороба може перешкодити ревному парафіянинові прийти на богослужіння у Вербну неділю. Я переодягнувся в ризниці, перемінивши церемоніальне вбрання на повсякденну сутану, замкнув потир і ритуальне срібло. За твого часу, père , подібні запобіжні заходи були ні до чого, але в теперішні непевні часи нікому не можна довіряти. Волоцюги й цигани, як, утім, і дехто з наших городян, заради дзвінкої монети не побояться й вічного прокльону.

Швидким кроком я вирушив до Маро. Останнього тижня Мускат уникає спілкування, і я зустрічав його тільки мимохідь. Вигляд у нього нездоровий: обличчя одутле, плечі опущені, як у затятого грішника, котрий розкаюється, очі ховаються за підпухлими повіками. Тепер мало хто навідується до його кав’ярні, – можливо, людей відлякують його виснажений вигляд і погана вдача. У п’ятницю я сам до нього прийшов. Бар майже порожній, після відходу Жозефіни підлогу жодного разу не підмітали, під ногами валяються недокурки й фантики, на столах – порожні склянки, під склом вітрини – кілька жалюгідних бутербродів і зморщений шматок чогось червонуватого, мабуть, піци. Поруч, під брудним пивним кухлем, купка листівок Кароліни. Крізь сморід цигарок «Голуаз» пробивається сморід блювотиння й цвілі.