Джоанн Харрис - Шоколад

Як би там не було, Жозефіна з того часу перестала цуратися Ру, приносить йому шоколад і печиво, коли він робить перерву в роботі, і я часто чую, як вони сміються. На її обличчі більше не з’являється переляканий неуважний вираз, вона стала ретельніше стежити за своєю зовнішністю, а сьогодні вранці навіть оголосила, що має намір забрати з кав’ярні свої речі.

– Давай я піду з тобою, – запропонувала я.

Жозефіна мотнула головою.

– Сама впораюся, – вигляд у неї щасливий, вона в захваті від власного рішення. – До того ж, якщо я не подивлюся в обличчя Полю… – Вона замовкла й зніяковіло опустила очі. – Просто я подумала, що потрібно сходити, от і все. – На її червоному обличчі непохитність. – У мене там книжки, одяг… Я хочу забрати їх, поки Поль усе не викинув.

Я кивнула.

– Коли підеш?

– У неділю, – не вагаючись, відповіла вона. – Він буде в церкві. Якщо пощастить, взагалі з ним не зустрінуся. Я ж ненадовго. Туди й назад.

Я пильно подивилася на неї.

– Ти певна, що тобі не потрібні супровідники?

Жозефіна хитнула головою:

– Певна.

Зухвалий вираз її обличчя викликав у мене посмішку, але я зрозуміла, що вона мала на увазі. Кав’ярня – його територія, їхня територія, де кожний куточок, кожна річ зберігають невитравний відбиток їхнього спільного життя. Мені там не місце.

– Нічого зі мною не трапиться, – посміхнулася вона. – Я знаю, як з ним поводитися, Віано. Раніше ж виходило.

– Сподіваюся, до цього не дійде.

– Не дійде. – Вона раптом взяла мене за руку, начебто заспокоюючи мої страхи. – Обіцяю.

Дзвін глухо розбивається об побілені стіни житлових будинків і крамниць. Резонують навіть кругляки бруківки, гудуть монотонно під підошвами моїх черевиків. Нарсіс приніс rameаux – схрещені гілочки, які я роздам парафіянам наприкінці богослужіння. Вони їх будуть зберігати весь Страсний тиждень – хто на грудях, хто на коминкових поличках, хто біля ліжка. Тобі, père , я теж принесу гілочку. І свічку запалю біля твого ліжка. Не бачу причин позбавляти тебе свята. Медсестри й доглядальниці дивляться на мене з погано прихованою іронією. Тільки страх і повага до моєї сутани втримують їх від неприхованого зубоскальства. Їхні нарум’янені лялькові обличчя ледь не лускають від зачаєного сміху, їхні дівочі голоси раз у раз злітають у коридорі, але через далекість і лікарняну акустику я ледве розбираю слова: « Думає, він його чує… о так… думає, він опам’ятається… ні, насправді?… ну й ну!.. розмовляє з ним… я якось чула… молився… хи-хи-хи! » Їхній писклявий сміх скаче по плитах, немов розсипані намистинки.

Зрозуміло, мені в обличчя вони сміятися не наважаться. На них білосніжні халати, волосся прибране під накрохмалені шапочки, очі опущені. Звертаються до мене з вимуштруваною шанобливістю – oui, mon père; non, mon père, – а в душі потішаються. Мої парафіяни такі ж лицеміри – кидають на мене зухвалі погляди під час богослужіння, а після з непристойною поквапливістю крокують до шоколадні. Але сьогодні вони дисципліновані, як ніколи. Вітають мене шанобливо, майже зі страхом. Нарсіс вибачається за те, що його rameaux – не справжня верба, а скручені й сплетені під вербу гілочки ялівця.

– Це рослина не нашої смуги, père , – пояснює він хрипким голосом. – Вона в нас погано приживається. Не витримує морозів.

Я по-батьківськи плескаю його по плечу.

– Не тривожся, mon fils. – Заблукані вівці вертаються до лона церкви, і тому я сьогодні милостивий, добросердий і поблажливий. – Не хвилюйся.

Кароліна Клермон – вона в рукавичках – стиснула мою долоню у своїх руках.

– Чудова проповідь, – захоплюється вона. – Чудова.

Жорж підтакує дружині. Люк, похмурий і замкнений, стоїть поруч із матір’ю. За ним – подружжя Дру із сином. Той у своїй матросці правдивий янгол – сором’язливий, скромний. Серед парафіян, котрі залишають церкву, я чомусь не бачу Муската, але, гадаю, він десь у юрбі.

Кароліна Клермон обдарувала мене лукавою посмішкою.

– Усе йде так, як ми й задумали, – із задоволенням доповідає вона. – Ми зібрали більше ста підписів проти цього…

– Свята шоколаду, – перебиваю я її тихим незадоволеним голосом. Тут занадто багатолюдно, щоб обговорювати настільки тонкі питання. Вона не зрозуміла натяку.

– Ну звичайно! – збуджено вигукує вона. – Ми поширили двісті листівок. Зібрали підписи в половини населення Ланскне. Обійшли всі будинки… – Вона затнулася й, бажаючи бути принциповою, виправилася: – Ну, майже всі, – і, посміхнувшись, додала: – За деяким очевидним винятком.