Джоанн Харрис - Шоколад

Я промовчала, Ру придушив смішок. На кухні в Жозефіни грало радіо, і кілька секунд у залі чулося тільки резонуюче від плитки тринькання.

– Пішли, – скомандувала Каро своїй подрузі. Жолін розгублено тупцювала на місці. – Я сказала: пішли! – Невдоволено змахнувши рукою, Каро кинулася геть із шоколадні. Жолін задріботіла слідком.

– Не думайте, начебто я не знаю, яку гру ви ведете, – злісно кинула вона мені на прощання. Обидві жінки вийшли на вулицю, і, цокаючи підборами по бруківці, покрокували через площу до церкви.

Наступного ранку ми знайшли першу листівку. Зім’ята, вона лежала на тротуарі біля нашої крамниці. Жозефіна підібрала її, коли підмітала біля порога, і показала мені. Складений удвічі листок друкованого тексту, фотокопія на рожевому папері. Підпису немає, але стиль видає автора.

Я швидко пробігла очима текст. Зміст його першої половини був цілком передбачуваний. Велике свято й самоочищення, гріх, молитви й радість покаяння. Мою увагу привернув видрукуваний жирним шрифтом підзаголовок у другій частині листівки.

Завжди знайдуться люди, які намагаються використовувати Наші Священні Традиції у Власних Інтересах. Індустрія вітальних листівок. Мережа супермаркетів. Але ще більше Зло являють собою люди, які прагнуть відродити Стародавні Звичаї , залучаючи наших дітей до участі в Поганських Обрядах , які вони називають Розважальними Заходами . Багато хто з нас, занадто багато хто, не вбачає у тому ніякої шкоди й ставиться до подібних «утіх» з невиправданою терпимістю. Інакше як пояснити, що наше суспільство погодилося на проведення так званого Свята Шоколаду біля нашої Церкви у Великодню Неділю? Це знущання над нашими священними підвалинами, які символізує Великдень. У ім’я ваших Безневинних Дітей ми переконливо закликаємо всіх бойкотувати це так зване «свято» й подібні до нього урочистості.

– Церква, а не шоколад, – розреготалася я. – Чудове гасло. Тобі не здається?

Вигляд у Жозефіни стривожений.

– Не розумію тебе, – промовила вона. – Ти начебто зовсім не стурбована.

– А через що турбуватися? – Я знизала плечима. – Це ж просто листівка. І я абсолютно точно знаю, хто її написав.

Вона кивнула.

– Каро, – тон у неї переконаний. – Каро й Жолін. Це в їхньому дусі. Та маячня про безневинних дітей… – Вона глумливо пирхнула. – Однак до них прислухаються, Віано. Люди добре подумають, перш ніж піти. Жолін – наша вчителька, а Каро – член міської ради.

– О? – Тут, виявляється, є й міська рада! Пихаті фанатики й пліткарі. – Ну й що вони можуть зробити? Заарештують, чи що, усіх?

Жозефіна хитнула головою.

– Поль теж член ради, – тихо сказала вона.

– То й що?

– А ти ж знаєш, який він. На все здатний, – у голосі Жозефіни чути розпач. Я помітила, що в години розпачу вона повертається до своєї старої звички – великими пальцями впивається в грудну клітку. – Він божевільний, ти ж знаєш. Він просто… – Вона розгублено замовкла й стиснула кулаки. І знову в мене склалося враження, начебто вона хоче мені щось повідомити, начебто їй відомо щось. Я торкнулася її руки, обережно зазираючи у її думки, але знову не побачила нічого, крім брудного сірого диму на тлі багряного неба.

Дим! Я стисла її долоню. Дим! Тепер я зрозуміла це видіння, навіть розрізнила деталі: його обличчя – бліда розпливчаста пляма в темряві, нахабна торжествуюча посмішка. Жозефіна мовчки дивилася на мене, здогадуючись, що я розкрила її таємницю, про що свідчив її потемнілий погляд.

– Чому ти мені не сказала? – нарешті запитала я.

– У тебе немає доказів, – заявила вона. – Я нічого не говорила.

– Це й не потрібно. Тому ти боїшся Ру? Через те, що зробив Поль?

Вона зухвало випнула підборіддя.

– Я його не боюся .

– Але й не спілкуєшся з ним. Навіть в одній кімнаті з ним бути не можеш. Ніколи не дивишся йому в очі.

Жозефіна склала на грудях руки, немов заявляючи: я все сказала.

– Жозефіно? – Я повернула її обличчям до себе, змусила подивитися мені в очі. – Жозефіно?

– Ну, добре, – низьким похмурим голосом заговорила вона. – Так, я знала. Знала, що задумав Поль. І сказала йому, що попереджу їх, якщо він щось спробує зробити. Тоді він мене й ударив. – Вона зі злістю глянула на мене, скривила губи, намагаючись не розридатися й голосно, із тремтінням у голосі, провадила: – Так, я боягузка. Тепер ти знаєш, яка я. Ти смілива, а я – брехуха й боягузка. Я не зупинила його. Могли загинути люди. Ру, або Зезет, або її дитина. З моєї вини! – Вона судомно втягнула в себе повітря. – Не кажи йому. Я цього не витримаю.