Джоанн Харрис - Шоколад

– Я нічого не скажу, – лагідно вимовила я. – Ти сама йому розповіси.

Вона розлючено замотала головою:

– Ні. Ні. Я не можу.

– Заспокойся, Жозефіно, – стала вмовляти її я. – Ти ні в чому не винна. Ніхто ж не загинув , так?

– Я не можу. Не можу, – уперто повторювала вона.

– Ру не такий, як Поль, – переконувала я. – Він скоріше на тебе схожий. Ти навіть не уявляєш, скільки у вас спільного.

– Я не знаю, що йому сказати. Нехай би їхав скоріше, – випалила вона, ламаючи руки. – Узяв би свої гроші й забрався звідси.

– Ти цього не хочеш, – зазначила я. – Та він і не поїде. – Я переказала їй свою розмову з Ру, повідомила про його намір придбати старе судно в Ажені й про те, що Нарсіс запропонував йому роботу. – Принаймні він заслуговує на те, щоб знати, хто винен у його нещасті, – наполягала я. – Тоді він зрозуміє, що, крім Муската, ніхто більше тут не відчуває до нього ненависті. Зрозумій це, Жозефіно. Уяви, як йому зараз зле, постав себе на його місце.

Вона зітхнула.

– Не сьогодні. Розповім, але якось іншим разом, добре?

– Іншим разом легше однаково не буде, – попередила я. – Хочеш, я піду з тобою?

Вона витріщилася на мене.

– Скоро в нього буде перерва, – пояснила я. – Віднеси йому чашку шоколаду.

Вона мовчить. Обличчя бліде, погляд порожній, опущені руки трусяться. Я взяла з гірки на столі шоколадну цукерку з горіхами й запхала до її відкритого рота.

– Це додасть тобі сміливості, – сказала я й, відвернувшись, налила велику чашку шоколаду. – Не стій як бовдур. Жуй. – Вона видала незрозумілий звук, начебто пирснула від сміху. Я вручила їй чашку. – Готова?

– Мабуть так, – відповіла вона, пережовуючи в’язку цукерку. – Піду спробую.

Я залишила їх самих. Перечитала листівку, що її Жозефіна підібрала на вулиці. Церква, а не шоколад. Так, цікавенько. Нарешті Чорний чоловік показав своє почуття гумору.

На вулиці дме вітерець, але все одно тепло. Маро блищить у сонячних променях. Я повільно бреду до Тану, насолоджуючись теплом сонця, що гріє мені спину. Весна прийшла раптово, немов за кам’яним стрімчаком раптом відкрилася погляду широка долина. Одразу сади й газони замайоріли нарцисами, ірисами, тюльпанами. Зацвіли навіть нетрі Маро, але тут в природі панує ексцентричність. На балконі будинку біля ріки розкинула гілля бузина, дах встеляє килим з кульбаб, на фасаді стирчать голівки фіалок. Колись окультурені рослини повернулися до свого первісного стану: між парасольками болиголова пробиваються маленькі кущики герані із сильно розвиненим стеблом; тут і там видніються квітки здичавілого маку – усіх відтінків, від жовтогарячого до рожево-лілового, крім його рідного червоного. Кілька сонячних днів, і вони вже пробудилися від сну, омиті дощем, тягнуть свої голівки до світла. Висмикнеш пригорщу цих рослин, що вважаються бур’янами, і здається, що разом зі щавлем і жовтозіллям ростуть шавлія, іриси, гвоздички й лаванда. Я довго блукала біля річки, даючи можливість Жозефіні й Ру залагодити всі суперечності, а потім повільно покрокувала додому манівцями – піднялася по провулку Фратерніте де Революсьйон, пройшла вулицею де Поет, оточеною темними, глухими стінами будинків майже без вікон, де лише зрідка траплялися натягнуті між балконами мотузки, на яких сохла білизна, та з якого-небудь карнизу звисали зелені гірлянди в’юнків.

Я застала їх удвох у крамниці. Між ними на прилавку глечик із шоколадом. Очі в Жозефіни заплакані, але вона має майже щасливий вигляд – одразу помітно, що скинула тягар з душі. Ру регоче над її дотепними зауваженнями. Він так рідко сміється, що зараз його сміх незвично ріже слух, наче вигадлива екзотична мелодія. Але ж вона чудова, зауважила я, раптом відчувши щось дуже схоже на заздрість.

Пізніше, коли Жозефіна вирушила за покупками, я запитала в Ру про його розмову з нею. Про Жозефіну він висловлюється дуже обережно, але очі його при цьому сяють, начебто в них ховається посмішка. А Муската, як з’ясувалося, він підозрював і без її зізнання.

– Вона молодець, що пішла від цього недолюдка, – сердито сказав Ру. – Те, що він вчинив… – Він раптом збентежився, став без причини крутити, совати чашку по прилавку. – Така людина не заслуговує на дружину, – нарешті пробурмотів він.

– Що ти збираєшся робити? – запитала я.

– А що тут поробиш? – прозаїчно сказав Ру, стенаючи плечима. – Мускат буде все заперечувати. Поліції на це наплювати. Та я б і не хотів втручання поліції, – зізнався він. Мабуть, деякі факти його біографії краще не ворушити.