Джоанн Харрис - Шоколад

– Он як? І про що ж? – чемно поцікавилася я.

– Це стосується вашої дочки. – Вона стримано посміхнулася. – Як вам відомо, я – її класний керівник.

– Так, я в курсі. – Я налила Ру ще одну чашку кавового шоколаду. – А в чому справа? Вона погано вчиться? Не розуміє якихось предметів?

Я чудово знаю, що навчання Анук дається легко. Вона читає запоєм із чотирьох з половиною років, а англійською розмовляє майже так само швидко, як і французькою, оскільки деякий час ми жили в Нью-Йорку.

– Ні, ні, – поспішила переконати мене Жолін. – Вона дуже розумна, кмітлива дівчинка. – Швидкий погляд у бік Анук, але моя дочка, як і раніше, занадто поглинена своїм сніданком. Гадаючи, що я не спостерігаю за нею, вона спритно прибрала з вітрини шоколадну мишку й запхнула її всередину свого круасана, щоб він смаком нагадував pain au chocolat .

– Отож, вона погано поводиться? – перебільшено стурбованим тоном уточнюю я. – Хуліганить? Грубіянить? Виявляє неслухняність?

– Ні, ні. Зрозуміло , ні. Нічого подібного.

– А що ж тоді?

Каро дивилася на мене з кислим виразом.

– Цього тижня кюре Рейно кілька разів приходив до школи, – повідомила вона. – Щоб поговорити з дітьми про Великдень, пояснити значення цього релігійного свята і так далі.

Я кивком дала зрозуміти, що уважно слухаю. Жолін співчутливо посміхнулася мені.

– Бачите, Анук… – Знову збентежений погляд у бік моєї дочки. – Не скажу, що це хуліганство , але вона ставить дуже дивні питання. – Вона скривила губи в несхвальній усмішці й повторила: – Дуже дивні.

– Ну, моя дочка завжди вирізнялася допитливим розумом, – безтурботно відповіла я. – Певна, ви й самі заохочуєте дух допитливості у ваших учнях. І потім, – пустотливо додала я, – не хочете ж ви сказати, що месьє Рейно настільки недосвідчений у деяких галузях, що не здатний відповісти на запитання дитини?

Дурнувато посміхаючись, Жолін запевнила мене у протилежному.

– Але своїми питаннями вона засмучує інших дітей, мадам, – строго сказала вона.

– Он як?

– Анук переконує їх, що Великдень насправді зовсім не християнське свято й що Господь наш… – Вона забарилася. – Що переказ про воскресіння Христа запозичено з більш прадавніх сказань про якогось бога врожаю. Про якесь божество родючості поганських часів. – Вона вичавила із себе крижаний смішок.

– Так… – Я провела рукою по кучериках дочки. – Вона в нас начитана дівчинка, правда, Анук?

– Я тільки запитала про Остару, – без тіні зніяковіння пояснила Анук. – Кюре Рейно каже, що на її честь свята давно вже не влаштовують, а я сказала, що ми влаштуємо.

Я затулила долонею рота, ховаючи посмішку.

– Думаю, він просто не зрозумів тебе, сонечко. Напевно, не варто мучити його питаннями, якщо вони його так засмучують.

– Вони засмучують дітей , мадам, – виправила мене Жолін.

– Зовсім ні, – заперечила Анук. – Жанно каже, що на свято ми повинні розвести багаття, запалити червоні й білі свічки й усяке таке. Жанно каже…

– Жанно говорить занадто багато, – перебила її Кароліна.

– Мабуть, увесь у маму, – помітила я.

Жолін удавала з себе ображену.

– Ви, я бачу, не надто стурбовані поведінкою дочки, – сказала вона, ледве притлумивши свою посмішку.

– Я не бачу жодних причин для занепокоєння, – незворушно відповідала я, знизуючи плечима. – Якщо я вас правильно зрозуміла, моя донька просто бере участь в обговореннях, що влаштовуються в класі.

– Існують теми, які не підлягають обговоренню, – розлютилась Каро, і я на мить під оболонкою вихованості побачила в ній її матір, владну й деспотичну. Я навіть перейнялася до неї симпатією за те, що вона виявила характер. – Деякі речі треба приймати на віру, і, якби ваша дитина виховувалася за законами моралі… – Вона збентежено прикусила язика. – Утім, я не збираюся читати вам лекцію про виховання дітей, – сухо закінчила вона.

– То й не читайте, – з посмішкою сказала я. – Мені не хотілося б сваритися з вами.

Обидві жінки дивилися на мене з виразом збентеження й ворожості.

– Ви певні, що не хочете випити шоколаду?

Каро сковзнула тужливим поглядом по полицях із праліне, трюфелями, мигдальним печивом, нугою, еклерами, вафлями в шоколаді, вишнями з лікером і зацукрованим мигдалем.

– Дивно, як у вашої дитини ще не згнили зуби, – додала вона.

Анук оголила в посмішці чудові здорові зуби. Їхня білість, мабуть, викликала в Каро ще більше роздратування.

– Ми марно витрачаємо час, – холодно повідомила вона Жолін.