Джоанн Харрис - Шоколад

– Здорово, – захоплюється з кухні Жозефіна, слухаючи мою розповідь про майбутнє свято. Я змушена нагадати собі про обіцянку, дану Арманді.

– Ти теж запрошена, – кажу я їй. – Вона так сказала.

– Спасибі, – відгукується Жозефіна, червоніючи від задоволення. – Ви всі так добре ставитеся до мене.

Вражаюче добросерда жінка, думаю я. У кожному бачить паростки доброти. Навіть Поль-Марі не вбив у ній оптимізм. Його поведінка, каже вона, це почасти її власна провина. Він – слабка людина, і їй слід було давно дати йому відсіч. Каро Клермон та її нерозлучні приятельки викликають у Жозефіни поблажливу посмішку.

– Вони просто дурні, – мудро зауважує вона.

Ось така нехитра душа. Тепер вона безтурботна, у злагоді із собою й зовнішнім світом. А я, навпаки, з мерзенного духу протиріччя усе частіше втрачаю спокій. І все-таки я заздрю їй. Треба було зовсім небагато, щоб привести її до цього стану. Трохи тепла, кілька предметів одягу з мого гардероба, вільна кімната, де вона сама собі господиня… Як квітка, вона тягнеться до світла, бездумно, не аналізуючи процеси, що рухають нею. Мені б отак.

І знову я думками мимоволі звернулася до своєї недільної бесіди з Рейно. Його мотиви для мене дотепер залишаються загадкою. Останнім часом вигляд у нього трохи божевільний, особливо коли він працює на церковному цвинтарі, вгризаючись у землю мотикою, часом разом з бур’янами видираючи цілі кущі й квіти. По його спині струменіє піт, утворюючи на рясі темний трикутник. Але робота в саду не приносить йому втіхи. Його риси перекривлені від напруги. Здається, начебто він ненавидить землю, яку розпушує, ненавидить рослини, які просапує. Він схожий на скнару, змушеного спалювати в грубці накопичені банкноти. На його обличчі відбиваються ненаситність, відраза й мимовільне замилування. Але він не кидає свого каторжного заняття. Спостерігаючи за ним, я відчуваю, як у мені прокидається знайомий страх, хоча й сама не розумію, чого боюся. Просто ця людина, мій ворог, він як машина. Здається, його допитливий погляд пронизує мене наскрізь. Ціною величезних зусиль я змушую себе дивитися йому в очі, посміхатися, вдавати безтурботність, хоча усередині щось запекло верещить, спонукаючи податися в мандри. Він ненавидить мене пекучою ненавистю, але не свято шоколаду тому причиною. Для мене це абсолютно очевидно, начебто я читаю його похмурі думки. Його обурює саме моє існування. Я для нього – жива наруга над підвалинами моралі. Зараз він нишком поглядає на мене зі свого саду, косує на мою вітрину й, приховуючи тріумф, знову береться до роботи. Ми не спілкувалися з ним з неділі, і він вирішив, що перемога залишилася за ним, адже Арманда більше не з’являється в «Небесному мигдалі». Очевидно, він дійшов висновку, що вона опам’яталася завдяки його втручанню. Нехай думає, що хоче, якщо йому так подобається.

Анук зізналася, що вчора Рейно приходив до них до школи, розповідав про Великдень – невинна балаканина, але я затремтіла від думки, що моя дочка спілкувалася з ним, – прочитав оповідання, обіцяв навідатися ще раз. Я запитала, чи розмовляв він з нею.

– Ага, – безтурботно відповідала вона. – Він добрий. Сказав, що я можу прийти до його церкви, якщо хочу. Там є святий Франциск і багато маленьких звірів.

– А ти хочеш?

– Може, і сходжу, – сказала Анук, знизуючи плечима.

Я переконую себе – у досвітні години, коли все здається можливим, і мої нерви риплять, як незмащені петлі флюгера, – що мій страх невиправданий. Що він може нам зробити? Як може нашкодити, якщо навіть дуже того хоче? Він нічого не знає. Абсолютно нічого не знає про нас. Він не має сили й влади.

Має , говорить у мені голос матері. Адже це Чорний чоловік.

Анук неспокійно заворушилася поруч зі мною. Чуйна до перепадів мого настрою, вона завжди прокидається, якщо я не сплю, і зараз силкується видертися із трясовини сновидінь, що засмоктують. Я стала дихати рівно й глибоко, поки вона знову не затихла.

Чорний чоловік – вигадка, твердо кажу я собі. Утілення страхів у образі карнавальної ляльки. Страшна казка, розказана на ніч. Страхаюча тінь у незнайомій кімнаті.

У відповідь мені знову з’явилося те саме видіння, яскраве й чітке, як кольоровий діапозитив: біля ліжка старого стоїть Рейно; його вуста ворушаться, начебто він читає молитву, за його спиною, немов вітраж, освітлений сонцем, стіна вогню. Тривожна картина. Щось хижацьке в позі священика, два пофарбовані у багрянець обличчя дивовижно схожі; відблиски полум’я, що гуляють між ними, віщують чвари. Я намагаюся застосувати мої знання психології. Чорний чоловік як вісник смерті – це архетип, що відбиває мій страх перед невідомим. Непереконливе пояснення. Частка моєї істоти, яка все ще належить матері, аргументує більш красномовно.