Джоанн Харрис - Шоколад

– Я знаю.

– Що ж, добре. – Арманда узялася за чашку, що стояла біля її ліктя, але, перш ніж підняти, міцно обхопила її пальцями, перевірила, чи надійно вона сидить у руці. Це не Арманда, а я сліпа. Червоний бант на ціпку, невпевнені жести, незакінчена вишивка, різні капелюшки з крисами, що приховують очі…

– Допомогти мені нічим не можна, – мовила далі бабуся вже м’якшим тоном. – Наскільки я розумію, це невиліковно, а тому нікого, крім мене, не обходить. – Вона ковтнула із чашки й поморщилася. – Настій ромашки, – це сказане без захвату. – Нібито виводить токсини. На смак – котяча сеча. – Так само обережно й неквапливо вона поставила чашку. – Погано тільки, що читати не можу. Зовсім перестала шрифт розбирати. Мені Люк читає іноді. Пам’ятаєш, як я попросила його почитати мені Рембо в ту першу середу?

Я кивнула.

– Ви так кажете, начебто з тих пір років з десять минуло.

– Так воно і є, – голос у неї безбарвний, майже без інтонацій. – Я добилася того, про що колись і мріяти не сміла, Віано. Мій онук відвідує мене щодня. Я розмовляю з ним, як з дорослим. Він гарний хлопець і добрий, переживає за мене…

– Він любить вас, Армандо, – вставила я. – Ми всі вас любимо.

– Ну, може, і не всі, – гмикнула вона. – Однак це не має значення. У мене є все, що мені потрібно для повного щастя. Будинок, друзі, Люк… – Вона кинула на мене докірливий погляд і рішуче заявила: – І я не дозволю, щоб у мене все це забрали.

– Я не розумію. Адже вас ніхто не може примусити…

– Я кажу не про конкретних осіб, – різко перервала вона мене. – Нехай Кюсоне скільки хоче розповідає про імплантацію сітківки, сканограми, лазерну терапію й іншу єресь… – Вона не приховувала свого презирства до сучасної медицини. – Фактів це не змінить. А правда полягає в тому, що я скоро осліпну й запобігти цьому процесу не може ніхто.

Вона склала на грудях руки, даючи зрозуміти, що тема закрита.

– Мені треба було раніше до нього звернутися, – додала вона без гіркоти. – Тепер процес незворотний, і зір з кожним днем погіршується. Ще півроку я щось зможу бачити – це якнайбільше, що він може мені обіцяти, – потім богадільня, хочу я того чи ні, до самої смерті. – Вона помовчала й проронила задумливо, повторюючи слова Рейно: – Диви, ще років з десять проживу.

Я хотіла заперечити їй, мала намір сказати, що її життя не скінчене, але передумала.

– І не дивися на мене так, дівонько, – Арманда пустотливо підштовхнула мене ліктем. – Після шикарного обіду з п’яти страв тобі хочеться кави й лікеру, правильно? Ти ж не станеш їсти на десерт кашу, вірно? Просто заради того, щоб напхати в себе побільше?

– Армандо…

– Не перебивай. – Її очі блищать. – Це я до того кажу, що потрібно знати, коли зупинитися, Віано. Потрібно вчасно відсунути тарілку й попросити десерт. За два тижні мені буде вісімдесят один рік…

– Але це однаково ще не вирок, – не стрималася я. – Не можу повірити, що ви готові ось так просто взяти й здатися.

Арманда подивилася на мене.

– І все-таки ти сама порадила Ґійому не позбавляти Чарлі останньої краплі поваги.

– Але ж ви не собака! – сердито вигукнула я.

– Ні, – тихо відповіла Арманда. – І в мене є вибір.

Нью-Йорк – жорстоке місто. Узимку нестерпно холодно, улітку – нестерпно задушливо, суцільний несмак усюди. За три місяці навіть до шуму звикаєш, перестаєш помічати гудіння машин і людських голосів, місто обгортає, немов у дощ. Вона переходила вулицю, вертаючись додому з кулінарії з пакетом, у якому лежав наш обід. Я помітила її, коли вона була на середині проїзної частини, перехопила її погляд, мигцем глянула на рекламу цигарок «Мальборо» – чоловік на тлі червоних гір – за її спиною… І раптом побачила таксі, що мчало на неї. Відкрила рота, щоб крикнути, попередити її. І заціпеніла. Усього на мить, на одну мить. Цього було досить. Чи від страху мій язик прилип до піднебіння? Або просто всі реакції організму вповільнюються, побачивши неминучу небезпеку, й думка в мозку формується болісно довго? Або мене паралізувала надія, та сама надія, яка приходить, коли сподіватися вже немає на що, й життя перетворюється на безперервне повільне катування самообманом?

Звичайно, maman, звичайно, ми дістанемося до Флориди. Обов’язково дістанемося.

На її обличчі застигла посмішка, очі неприродно яскраві, блищать, як іскри салютів Четвертого липня.

Що я буду робити, як буду без тебе?

Не хвилюйся, maman. Ми прорвемося. Обіцяю. Довірся мені.

Поруч із мерехтливою посмішкою на вустах стоїть Чорний чоловік, і в цю нескінченну мить я розумію, що на світі є щось страшніше, набагато страшніше за смерть. Потім заціпеніння минає, і я наповнюю вулицю пронизливим лементом, але моє застереження запізнилося. Вона звертає до мене розгублений погляд, її губи складаються в посмішку – що, що таке, любонько? – і мій крик – те, що я прокричала замість «maman» , – потонув у вереску гальм.