– Але, maman …
– Усіх без винятку, – повторила бабуся безапеляційним тоном. – От цьому шарлатанові приділю дві хвилини наодинці, – змушена нагадати вам, месьє Кюсоне, про те, що ви давали клятву Гіппократа, – і на той час, коли закінчу з ним, сподіваюся, нікого з вас, стерв’ятників, тут не буде. – Вона спробувала встати з крісла. Я підтримала її за руку. – Дякую, Віано, – подякувала мені Арманда, скрививши губи у пустотливій усмішці. – І тобі спасибі… – це вже до Ру, що й досі стояв у дальньому кінці кімнати з байдужим виглядом. – Я хочу поговорити з тобою, коли лікар піде. Так що затримайся.
– З ким? Зі мною? – збентежився Ру.
Каро подивилася на нього з неприхованим презирством.
– Мені здається, maman , зараз тобі краще бути з рідними…
– Якщо ти мені знадобишся, я знаю, де тебе знайти, – відрубала Арманда. – Мені потрібно зробити деякі розпорядження.
Каро глянула на Ру.
– О-о-о? – її вигук був пронизаний ворожістю. – Розпорядження? – Вона зміряла Ру поглядом, і я помітила, як він здригнувся. Аналогічну реакцію я колись спостерігала в Жозефіни. Він напружився, згорбився, засунув руки глибоко в кишені, немов хотів поменшати. Але від пильної недружелюбної уваги важко сховати недоліки. На мить Ру побачив себе її очима – брудного, незграбного – і з почуття спротиву повівся згідно ролі, яку вона відвела йому.
– Ну, чого витріщилася? – гаркнув він.
На обличчі Кароліни промайнув переляк, вона позадкувала. Арманда посміхнулася.
– Побачимось пізніше, – сказала вона мені. – Ще раз дякую.
Каро, не приховуючи свого розчарування, вийшла слідком за мною. Її роздирали цікавість й небажання розмовляти зі мною, і врешті-решт вона все-таки опустилася до розпитів, але трималася зарозуміло. Я коротенько розповіла про те, що трапилось. Рейно слухав із непроникним виразом, немов одна зі статуй у його церкві. Жорж, намагаючись зам’яти незручність, нерозумно посміхався за всіх й сипав банальностями.
Жоден з них не запропонував підвезти мене до будинку.
Сьогодні вранці я знову ходив до Арманди Вуазен з надією поговорити з нею. І вона знову відмовилася прийняти мене. Двері мені відчинив її рудий цербер. Уставши на дверях, щоб я не міг пробратися в будинок, він своєю варварською говіркою прогарчав мені, що Арманда почувається добре й для повного одужання їй необхідний спокій. З нею її онук, повідомив він, і друзі відвідують її щодня. Останнє сказане із сарказмом, так що я мимоволі прикусив язика. Турбувати її не можна, додав він. Мені огидно благати цю людину, але я знаю свої обов’язки. З якою б низькою компанією вона не зв’язалася, як би не насміхалася наді мною, мій обов’язок залишається незмінним. Нести розраду – навіть якщо її зневажають – і спрямовувати. Однак розмовляти про душу із цим чоловіком марно – погляд у нього порожній і байдужий, як у звіра. І все-таки я спробував пояснити. Арманда стара, сказав я. Стара й уперта. Нам обом відведено так мало часу. Невже він не розуміє? Невже дозволить, щоб вона погубила себе нехтуванням і самовпевненістю?
– Вона ні в чому не має потреби, – заявив він мені, поводячи плечима. Його обличчя дихає відвертою ворожістю. – Ми зробимо для неї усе. Вона скоро видужає.
– Неправда, – я навмисно підвищив голос. – Вона грається з власним життям, нехтуючи лікуванням. Відмовляється дотримуватись вказівок лікаря. Їсть шоколад , в ім’я всього святого! Ти тільки подумай, до чого це може привести, з її здоров’ям! Чому…
На його обличчі з’являється замкнений, відчужений вираз.
– Вона не хоче вас бачити.
– Невже тобі однаково? Невже байдуже, що вона вбиває себе обжерливістю?
Він пересмикнув плечима. Я відчуваю, що він кипить від гніву, хоча зовні силкується зберігати незворушність. Закликати до його кращих почуттів безглуздо: він просто стоїть на варті, як йому й наказано. Мускат каже, що Арманда пропонувала йому гроші. Можливо, йому вигідно, щоб вона скоріше пішла. Арманда – порочна, норовлива жінка. Саме в її дусі позбавити спадщини рідних заради якогось бурлаки.
– Я почекаю, – сказав йому. – Буду чекати цілий день, якщо доведеться.
Я чекав у саду дві години. Потім полив дощ. Парасольки я із собою не взяв, і моя сутана обважніла від вологи. Я задубів, почала паморочитися голова. За деякий час вікно кухні прочинилося і на мене війнуло п’янкими запахами кави й теплого хліба. Я побачив, як сторожовий пес кинув на мене похмурий презирливий погляд, і зрозумів, що він навіть пальцем не поворухне, якщо я зомлію в нього на очах. Я повернувся й став повільно підніматися пагорбом до церкви. Він дивився мені вслід, а потім звідкілясь від ріки до мене долинув сміх.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу