Джоанн Харрис - Шоколад

– Я бачив, що вона… вона попросила мене підійти до холодильника… там лежали ліки… – Він знову перервався, не впоравшись із хвилюванням, що наростало. – Я не торкався її. Я не став би… – Слова ледве сходили з його язика. Він спльовував їх, немов зламані зуби. – Вони скажуть, я накинувся на неї. Хотів украсти її гроші. Це неправда. Я дав їй трохи бренді, і вона просто…

Він замовк. Я бачила, що він намагається опанувати себе.

– Так, заспокойся, – рівно сказала я. – Решту розповіси дорогою. Жозефіна залишиться в крамниці. Нарсіс викличе лікаря.

– Я туди не повернуся, – уперся Ру. – Я вже зробив, що міг. Не хочу…

Я схопила його за руку й потягла за собою.

– Ми не маємо часу. Мені потрібна твоя допомога.

– Вони скажуть, що це я винний. Поліція…

– Ти потрібний Арманді . Ходімо, швидко!

По дорозі до Маро він мені повідав те, що відбулося. Ру, страждаючи від мук сумління за свій учорашній спалах у «Мигдалі», помітив, що двері будинку Арманди відчинені, вирішив зайти й побачив, що бабуся сидить у кріслі-гойдалці в напівпритомному стані. Йому вдалося привести її до тями настільки, що вона зуміла вимовити кілька слів. «Ліки… холодильник…» На холодильнику стояла пляшка бренді. Ру наповнив склянку й влив їй до рота кілька ковтків.

– А вона взяла… і затихла. І я не зміг привести її до тями. – Його душив розпач. – Потім я згадав, що в неї діабет. Напевно, намагаючись допомогти, я вбив її.

– Ти її не вбив. – Я задихалася від бігу, у лівому боці нещадно кололо. – Вона опам’ятається. Ти мені допоможеш.

– А якщо вона вмре? Думаєш, мені повірять? – сердито питав він.

– Не скигли. Лікаря вже покликали.

Двері будинку Арманди, як і раніше, розкриті навстіж, у отворі видно кішку. Зсередини не долинає ні звуку. З водостічної труби з даху ллється дощова вода. Ру сковзнув по ній поглядом професіонала, що оцінює: «Потрібно поправити». Біля входу він забарився, немов очікуючи запрошення.

Арманда лежала на килимку перед каміном. Її обличчя бляклого грибного відтінку, губи сині. Слава Богу, Ру вибрав для неї правильну позу: одну її руку поклав їй під голову як подушку, а шию повернув так, щоб забезпечити повну прохідність дихальних шляхів. Вона нерухома, але ледь помітне коливання спертого повітря біля її губ свідчить про те, що вона дихає. Поруч – скинута з її колін недокінчена вишивка й перекинута чашка з виплеснутою кавою, що розтеклася на килимку плямою у формі коми. Точнісінько сцена з німого фільму. Її шкіра під моїми пальцями холодна, як риб’яча луска; у прорізах повік, тонких, як мокрий гофрований папір, видніє темна райдужна оболонка. Чорна спідниця на ній задерлася трохи вище колін, відкриваючи сторонньому погляду червону шлярку. Коли я побачила старі хворі коліна у чорних панчохах і яскраву шовкову нижню спідницю, надягнуту під непоказне домашнє плаття, мене раптом охопила гостра жалість до бабусі.

– Ну? – рикнув у хвилюванні Ру.

– Думаю, виживе.

У його очах – недовіра й підозріливість.

– У холодильнику має бути інсулін, – сказала я йому. – Напевно, ці ліки вона й просила. Швидко давай його сюди.

Свої ліки – пластмасову коробочку із шістьма ампулами інсуліну й одноразовими шприцами – вона зберігає разом з яйцями. На іншій поличці коробочка трюфелів з написом «Небесний мигдаль» на кришці. Крім цукерок, продуктів у будинку майже немає. Відкрита банка сардин, залишки дрібно порубаної смаженої свинини в масному папері, кілька помідорів. Я ввела їй препарат. Це я вмію. Коли стан матері почав різко погіршуватися у зв’язку із хворобою, яку вона намагалася вилікувати безліччю методів нетрадиційної терапії – акупунктурою, гомеопатичними засобами, ясновидінням, – ми все частіше стали вдаватися до старого випробуваного засобу – морфію. Купували його на чорному ринку, якщо не могли дістати рецепт. І хоча мати не любила наркотики, вона була щаслива, коли біль вщухав, і, обливаючись потом, жадібно дивилася на вежі Нью-Йорка, що пливли перед її очима, немов міраж. Я підняла Арманду. Здається, вона легка, мов пір’їнка, голова безвольно бовтається. На одній щоці сліди рум’ян, тому вона схожа на клоуна. Я затискаю її застиглі негнучкі руки між своїми долонями, розтираю суглоби, грію пальці.

– Армандо. Опам’ятайся. Армандо.

Ру стоїть розгублений, схвильовано й одночасно з надією в погляді спостерігаючи за моїми діями. Пальці Арманди в моїх долонях – немов в’язка ключів.

– Армандо, – голосно й владно кажу я. – Тобі не можна зараз спати. Прокидайся.