Джоанн Харрис - Шоколад

Я розвіяла її прах над гаванню увечері четвертого липня. Гримів салют, з пірса злітали «бомби з вишнями», торгували цукровою ватою, повітря повнилося запахами паленого кордиту, [43] Кордит – бездимний порох. гарячих сосисок у тісті, смаженої цибулі й ледь уловимим смородом зогнилого сміття, що піднімався від води. Це була Америка, про яку вона мріяла. Країна-свято, країна-розвага. Блищать неонові вогні, грає музика, люди співають і штовхаються – сентиментальний дешевий шик, який вона любила. Я дочекалася найяскравішої частини вистави й, коли небо вибухнуло різнокольоровими барвами, висипала на вітер її попіл, і пластівці пороху, повільно кружляючи і осідаючи в повітрі, мерехтіли синьо-біло-червоними іскорками. Я хотіла би сказати щось, але все вже давно було сказано.

– Просто жах якийсь, – повторила Жозефіна. – Ненавиджу похорони. Ніколи на них не ходжу.

Я промовчала. Дивлячись на тиху площу, я слухала орган. Принаймні грали не токату. Помічники трунаря внесли труну в церкву. Здавалося, вона дуже легка – судячи з того, як вони швидко, без належної шанобливої повільності крокували по бруківці.

– Погано, що ми так близько до церкви, – з нервозністю в голосі промовила Жозефіна. – Я взагалі ні про що думати не можу, коли бачу таке.

– У Китаї люди на похорон вдягаються в біле, – стала розповідати я. – І дарують один одному подарунки в яскравих червоних пакунках, на щастя. Улаштовують феєрверки. Спілкуються, сміються, танцюють і плачуть. А наприкінці всі по черзі стрибають через вугілля похоронного багаття, благословляючи дим.

Жозефіна із цікавістю подивилася на мене.

– Ти там жила також?

– Ні, – хитнула я головою. – Але в Нью-Йорку ми знали багато китайців. Для них смерть – прославляння життя покійного.

На обличчі Жозефіни відбився сумнів.

– Не уявляю, як можна прославляти смерть , – нарешті сказала вона.

– А вони не смерть прославляють. Життя, – пояснила я. – Від початку до кінця. Навіть його сумне завершення. – Я зняла з гарячої решітки глечика з шоколадом і наповнила два келихи, а за деякий час принесла з кухні дві меренги, досі теплі й липкі під шоколадною оболонкою, прикрасила їх збитими вершками й горіховою крихтою і поклала на дві тарілочки.

– Мені здається, не можна зараз їсти. Гріх, мабуть, – сказала Жозефіна, але я помітила, що вона однаково все з’їла.

Час наближався до полудня, коли учасники похорону нарешті почали виходити із церкви. Вид у всіх приголомшений, усі мружаться від яскравого сонячного світла. Перекусивши шоколадом з меренгою, ми трохи повеселішали. У дверях церкви знову з’явився Рейно, бабусі сіли в маленький автобус із написом «Мімози», виведеним яскравою жовтою фарбою, і площа знову набула свого звичайного вигляду. Провівши жалобну процесію, до шоколадні прийшов Нарсіс, мокрий від поту, у застебнутій наглухо сорочці. Коли я висловила йому співчуття, він знизав плечима.

– А я й не знав її, – байдуже сказав він. – Двоюрідна бабуся моєї дружини. Потрапила до богадільні двадцять років тому. Зовсім з глузду з’їхала.

Богадільня. Я помітила, як Жозефіна скривилася. Так, «Мімози» – це всього лише гарна назва, якою нарекли притулок, куди приходять помирати. Нарсіс просто дотримувався умовностей. Його родички давно вже не існувало.

Я налила йому шоколаду, чорного і гіркувато-солодкого.

– А пирога не бажаєте? – запропонувала я.

– Узагалі-то я в жалобі, – похмуро відповів він, покумекавши хвилину. – А що за пиріг?

– Баварський, з карамельною глазур’ю.

– Ну, хіба що маленький шматочок.

Жозефіна дивилася у вікно на порожню площу.

– Той чоловік знову тут, – помітила вона. – З Маро. Підійшов до церкви.

Я визирнула на вулицю. Ру стояв біля бічного входу до церкви. Він був схвильований, нервово переступав з ноги на ногу, міцно обхопивши себе руками, начебто намагався зігрітися.

Щось трапилося. Раптово мене охопила тверда, панічна впевненість у тому, що відбулося щось жахливе. Ру раптом різко розвернувся й швидко покрокував до «Небесного мигдалю». Він майже влетів до шоколадні й застиг у дверях з похиленою головою, винуватий і нещасний.

– Арманда! – випалив він. – Здається, я вбив її.

Ми в німому подиві дивилися на нього. Він безпомічно розвів руками, немов відганяючи погані думки.

– Я хотів викликати священика, а телефона в неї вдома немає, і я подумав, може, він… – Ру різко замовчав. Від хвилювання його акцент посилився, так що здалося, начебто він сипле незрозумілими іноземними словами, мовить якоюсь дивною говіркою з гортанними звуками, яку можна прийняти за арабську, або іспанську, або верлан, [44] Шар лексики у складі французького молодіжного сленгу, створений на базі слів літературної мови, приголосні звуки яких ідуть у зворотному порядку, а голосні часто замінюються на eu . або загадкову суміш усіх трьох.