Джоанн Харрис - Шоколад

Перед закриттям з’явився Ру. Переступив поріг шоколадні сторожко й несміливо. Після пожежі я вперше побачила його зблизька й була вражена змінами, що відбулися. Він схуд, волосся гладенько зачесане назад, обличчя похмуре й невиразне. Одна долоня обмотана брудним бинтом. Шкіра обличчя з одного боку лущиться, як після сонячного опіку.

Побачивши Жозефіну, Ру засмутився.

– Вибачте. Я думав, тут Віана… – Він різко розвернувся, збираючись піти.

– Почекайте, прошу вас. Вона на кухні, – почавши працювати в шоколадні, Жозефіна стала більш розкутою, але зараз вона ледь вимовляла слова – можливо, її налякав вигляд Ру.

Той тупцював на місці.

– Ви ж із кав’ярні, – нарешті вимовив він. – Ви…

– Жозефіна Бонні, – перебила вона його. – Я тепер живу тут.

– О.

Я саме входила до зали й помітила, що його світлі очі з цікавістю дивляться на неї. Однак він утримався від подальших розпитів, і Жозефіна поспішила до кухні.

– Дуже рада, що ти прийшов, Ру, – прямо сказала я йому. – У мене до тебе прохання.

– О?

Один звук у його вустах може бути дуже змістовним. Цей виражав увічливе здивування й підозріливість. Ру нагадував наїжачену кішку, готову випустити пазурі.

– Мені необхідно дещо зробити вдома, і я подумала, може, ти погодишся… – я підшукую потрібні слова, тому що він, знаю, одразу відкине мою пропозицію, якщо вирішить, що я роблю йому ласку.

– До нашої спільної приятельки Арманди, наскільки я розумію, це не має жодного стосунку, еге ж? – у його безтурботному голосі звучить суворість. Він обернувся туди, де сиділи Арманда та її співрозмовники, і уїдливо крикнув їй: – Що, знову займаємося таємною доброчинністю? – Потім знову повернув до мене своє кам’яне обличчя. – Я прийшов сюди не роботу випрохувати. Просто хотів запитати, може, ти бачила кого біля мого судна в ту ніч.

Я похитала головою:

– Мені дуже шкода, Ру, але я нікого не помітила.

– Що ж, добре, – він зробив крок у бік дверей. – Спасибі.

– Почекай… – окликнула я його. – Випий хоча б чогось.

– Іншим разом, – уривчасто, майже грубо відмовився він. Я почувала, що йому хочеться хоч на комусь зірвати свою злість.

– Ми, як і раніше, твої друзі, – сказала я, коли він уже був біля виходу. – І Арманда, і Люк, і я. Не пручайся. Ми ж хочемо тобі допомогти.

Ру різко розвернувся – обличчя похмуре, замість очей – щілинки.

– Затямте раз і назавжди, ви усі, – його тихий голос повний ненависті, акцент настільки сильний, що слова ледь можна розібрати. – Я не бідую. Мені взагалі не слід з вами зв’язуватися. А затримався я тут тільки тому, що хотів з’ясувати, хто підпалив моє судно.

Він прочинив двері й вивалився на вулицю під сердитий передзвін бубонців.

Ми перезирнулися.

– Руді – вони і є руді, – з серцем промовила Арманда. – Уперті, як віслюки.

Жозефіна остовпіла.

– Яка жахлива людина, – нарешті промовила вона. – Начебто це ти підпалила його судно. Яке він має право так розмовляти з тобою?

Я знизала плечима.

– Його мучать безпорадність і гнів, і він не знає, кого звинуватити, – м’яко пояснила я їй. – Цілком природна реакція. До того ж він думає, що ми пропонуємо йому допомогу з жалю.

– Просто я ненавиджу сцени, – сказала Жозефіна, і я зрозуміла, що вона думає про чоловіка. – Слава богу, що він пішов. Вважаєш, він тепер поїде з Ланскне?

– Навряд чи, – відповіла я, хитаючи головою. – Та й куди йому їхати?

Учора після обіду я ходила до Маро, щоб поговорити з Ру, але з таким самим успіхом, що й минулого разу. Занедбаний будинок, у якому він ночував, був замкнений ізсередини, віконниці зачинені. Я одразу уявила, як він сидить у темряві наодинці зі своїм гнівом, немов загнаний звір. Я покликала його. Він, напевно, мене почув, але не відгукнувся. Я хотіла залишити йому записку в дверях, але передумала. Захоче – сам прийде. Анук пішла зі мною, прихопивши паперовий кораблик, який я зробила для неї з журнальної обкладинки. Поки я стояла біля будинку Ру, вона пускала у річці кораблика, довгим гнучким прутом притримуючи його поблизу берега. Не дочекавшись відповіді від Ру, я повернулася до «Небесного мигдалю», де Жозефіна вже почала готувати шоколадну масу на наступний тиждень, а дочка залишилася на березі.

– Остерігайся крокодилів, – серйозно сказала я їй.

Анук глянула на мене з-під жовтого берета, блиснула посмішкою й, тримаючи в одній руці прута, в іншій – свою трубу, заходилася видувати голосні немелодійні звуки, перескакуючи з ноги на ногу.