Джоанн Харрис - Шоколад

– Розмовляй, як тебе вчили батьки, – розлютилася Арманда. – Начебто картоплі до рота напхав. Хіба мати не пояснювала тобі, що нормальні люди так не говорять? – Вона пирхнула. – Усе обраного із себе вдаєш, га? Забув, які ми, у тій своїй модній школі?

Рейно напружився. Я буквально відчувала, як від нього хвилями йде напруга. Він помітно схуд за останні кілька тижнів, тьмяна шкіра на скронях напнута, як барабан, під загостреним підборіддям позначилися сухожилля. Рідке пряме пасмо волосся, що падає на чоло, надає йому облудного вигляду простодушності, але все інше в його зовнішності – лишень пиха та претензійність.

– Жозефіно, – тон у нього проникливий і наказовий, йому й слова проти не скажеш. Він поводиться так, начебто, крім них двох, у шоколадні нікого немає. – Я знаю, ти хочеш, щоб я допоміг тобі. Я розмовляв з Полем-Марі. Він каже, що ти перевтомилася. Каже…

Жозефіна труснула головою.

– Mon père , – тупуватий вираз зник з її обличчя, повернувся спокій. – Я знаю, ви бажаєте мені добра. Але я не зміню свого рішення.

– Але ж ти клялася перед вівтарем… – Рейно розхвилювався, з викривленим від невдоволення обличчям навис над прилавком, учепився руками в його поверхню, немов шукаючи опори. Ще один погляд нишком на яскраве саше біля дверей. – Я знаю, ти заплуталася. Тебе збили з пантелику. Якщо б тільки ми могли поговорити наодинці …

– Ні, – твердо сказала Жозефіна. – Я залишуся тут, з Віаною.

– І надовго? – він намагався вимовити це скептично, але голос видав його сум’яття. – Може, мадам Роше тобі й друг, але вона – ділова жінка. На ній крамниця, донька. Скільки часу вона зможе тримати чужу людину у своєму будинку? – Цей аргумент виявився більш дієвим. Жозефіна завагалася, у її очах знову з’явився сумнів. Мені цей вираз – недовіри, страху – добре знайомий. Занадто часто я бачила його на обличчі матері.

Нам ніхто не потрібний. Незабутній лютий шепіт у жаркому темному номері чергового безликого готелю. Навіщо нам хтось іще? Сміливі слова, а сльози, якщо вони й були, приховувала темрява. Але я відчувала, як вона, міцно притискаючи мене до себе під ковдрою, труситься ледь відчутним дрібним тремтінням, немов її зсередини роз’їдає лихоманка. Ймовірно, тому вона тікала від них – від добрих чоловіків і жінок, котрі пропонували їй свою дружбу, любов, співчуття. Ми були заражені, просочені недовірою, яка відгонила гордістю, – останнім притулком вигнанців.

– Я запропонувала Жозефіні роботу в шоколадні, – втрутилася я із привітною стриманістю в голосі. – Мені знадобиться допомога, щоб організувати свято шоколаду на Великдень.

Нарешті маска незворушності зійшла з обличчя Рейно; воно дихало відвертою ненавистю.

– Я навчу її основним вмінням для приготування шоколаду, – провадила я. – Вона замінить мене за прилавком, поки я пораюся на кухні. – Жозефіна дивилася на мене широко розплющеними від подиву очима. Я підморгнула їй. – Приставши на мою пропозицію, вона робить мені велику послугу. І я певна, гроші їй не завадять, – додала я рівним голосом. – Щодо проживання… – звернулася я безпосередньо до Жозефіни, відкрито дивлячись їй в обличчя. – Жозефіно, ти можеш залишатися тут стільки, скільки захочеш. Ми будемо тільки раді.

Арманда весело засміялась.

– Як бачиш, mon père , – з радістю в голосі заявила вона, – ти даремно витрачаєш свій коштовний час. Усе чудово залагодилося без тебе. – Вона ковтнула шоколаду, своєї гріховної насолоди. – Чудовий напій. Дуже рекомендую. А то ти маєш поганий вигляд, Франсісе. Мабуть, усе вином церковним причащаєшся?

Він відповів їй посмішкою, схожою на стиснутий кулак.

– Дуже дотепно, мадам. Я радий, що ви не втратили почуття гумору, – із цими словами він різко розвернувся на підборах, кивнув відвідувачам, уривчасто кинув: «Messieurs – dames» і вийшов, карбуючи крок, немов увічливий нацист у поганому фільмі про війну.

Я вийшов з крамниці під їхній сміх, який летів мені навздогін, немов зграя крикливих птахів. Від запаху шоколаду, як і від власного гніву, я відчував неприродну легкість у голові, перебував у стані ейфорії. Ми мали рацію, père . Це служить нам повним виправданням. Посягнувши на три найважливіші для нас сфери – парафію, релігійні звичаї і найсвятіше з усіх церковних свят, – вона нарешті показала своє справжнє обличчя. Її згубний вплив швидко зростає; вона заволоділа вже десятком, двома десятками легкодухих розумів. Сьогодні вранці на цвинтарі я побачив першу кульбабу, що вклинилася в п’ятачок за надгробком. Стебло товсте, як палець. Отож, вона уже пустила коріння, проникла глибоко під кам’яну плиту. Її вже не викорчувати. За тиждень вона виросте знову, ще міцніша і стійкіша. Уранці на проповіді я зустрів Муската, хоча на сповідь він не залишився. Вигляд у нього змарнілий і злий; здається, начебто святковий одяг затісний для нього. Він важко переживає відхід дружини. Вийшовши з chocolaterie , я побачив, що він уже чекає на мене, димлячи цигаркою біля маленької арки поблизу головного входу.