Джоанн Харрис - Шоколад

– Мадам Роше… – Голос у нього м’який, майже благальний. – Передайте моїй жирній корові, щоб вона негайно підвела свою дупу й виміталася на вулицю, поки я сам її не витяг. І якщо ти , грудасте стерво, станеш на моєму шляху… – Він загримів дверима. – Зніми ланцюга. – Він єлейно посміхається, а сам тхне гнівом, я здогадуюсь про це через запах, що невиразно нагадує отруйні хімікати. – Я сказав: зніми цього чортового ланцюга, поки я його не зірвав, – розлючений, він кричить жіночим голосом, верещить, як недорізана свиня. Я повільно й чітко ще раз пояснюю йому ситуацію. Він свариться й горлає від обурення. Кілька разів штовхнув двері з такою силою, аж петлі затремтіли.

– Якщо ви спробуєте вдертися до мого будинку, – спокійно кажу, – я дійду висновку, що ви – небезпечний зловмисник, і вдамся до відповідних заходів. У ящику кухонного стола я тримаю газовий балончик, який зазвичай носила із собою, коли мешкала в Парижі. Кілька разів мені доводилося застосовувати його. Дуже дієвий засіб.

Погроза дещо вгамувала його запал. Очевидно, він вважав, що залякування – це винятково його прерогатива.

– Ти не розумієш, – заскиглив Мускат. – Вона – моя дружина. Я кохаю її. Не знаю, що вона тобі казала, але…

– Що вона мені говорила, месьє, не має значення. Це її рішення. На вашому місці я припинила б скандалити й пішла додому.

– Хай тобі грець! – Його рот так близько до щілини, що до мене долітає фонтан його гарячої смердючої слини. – Це все ти, стерво, винувата. Ти навчила її маячні про емансипацію та інших нісенітниць, – верескливим фальцетом він став передражнювати Жозефіну. – Тільки й чуєш від неї: «Віана говорить це. Віана думає те». Нехай вийде на хвилину, подивимося, що вона сама скаже.

– Не думаю, що…

– Добре, – Жозефіна тихо наблизилася до мене й стала за спиною, тримаючи обома руками чашку із шоколадом, немов гріла руки. – Доведеться поговорити з ним, а то не піде.

Я подивилася на неї. Вигляд у неї спокійний, погляд просвітлів. Я кивнула:

– Що ж, давай.

Я відступила убік, і Жозефіна підійшла до дверей. Мускат знову почав щось ревіти, але вона перебила його напрочуд твердим рівним голосом:

– Полю, послухай мене. – Від несподіванки він замовк на півслові. – Іди. Мені більше нема чого сказати тобі. Ясно?

Вона тремтить, але голосом не видає свого хвилювання. Раптово відчувши гарячий приплив гордощів за Жозефіну, я стисла її плече. Близько хвилини Мускат мовчав, а коли знову заговорив, то вже догідливим тоном, хоча я, як і раніше, чую в його голосі гнів, що дзижчить, як перешкоди на лінії, котра передає далекий радіосигнал.

– Жозі, – вкрадливо мовить він. – Не дурій. Вийди, і ми все спокійно обговоримо. Ти є моя дружина , Жозі. Невже це не варто того, щоб спробувати зберегти наш шлюб?

Жозефіна труснула головою.

– Занадто пізно, Полю, – сказала вона, кладучи кінець розмові. – Вибач.

М’яко, але рішуче вона захряснула двері, і, хоча Мускат ще кілька хвилин рвався до шоколадні, поперемінно сварячись, благаючи й погрожуючи, навіть пускаючи сльозу в пориві сентиментальності й захоплення власною грою, вдруге ми йому не відчинили.

Опівночі я почула, як він кричить на вулиці. Потім у вікно вдарилася з глухим стукотом грудка болота, забруднивши чисте скло. Я встала, аби подивитися, що відбувається. Унизу на площі стояв Мускат, присадкуватий і злий, як гоблін. Руки сховані глибоко в кишені, з пояса штанів випирає кругле черевце. Очевидно, він п’яний.

– Ви не зможете ховатися там вічно! – Я побачила, як в одному з будинків за його спиною засвітилося вікно. – Однаково коли-небудь вийдете! І тоді, сучки, вже тоді я вам покажу! – Я машинально викинула в його бік пальці, обертаючи його злість на нього самого. Геть звідси, злий дух. Геть.

Цей рефлекс мені теж передався від матері. І все-таки, як не дивно, я одразу відчула себе в безпеці. Я повернулася до ліжка й ще довго лежала без сну, слухаючи тихий подих дочки й дивлячись на мінливу форму місяця в просвітах листя. Думаю, я знову намагалася ворожити, виглядаючи в рухливих візерунках якийсь знак, слово втіхи… Уночі, коли зовні на сторожі стоїть Чорний чоловік, а на церковній вежі скрипить пронизливо – крі - крі-і-і – флюгер, у подібні речі легше повірити. Але я нічого не побачила, нічого не відчула, і, коли нарешті задрімала, мені примарився Рейно. Із хрестом в одній руці, із сірниками – в іншій, він стояв у ногах лікарняного ліжка, на якому лежав якийсь старий.