Джоанн Харрис - Шоколад

– Ти стільки всього бачила, – голос Жозефіни повниться заздрістю із дещицею благоговіння. – А ще така молода.

– Мені майже стільки ж років, скільки тобі.

Вона похитала головою.

– Ні, я – тисячолітня бабця, – на її вустах заграла добра мрійлива посмішка. – Я б теж хотіла подорожувати. Просто йти за сонцем, не думаючи про те, куди завтра приведе мене дорога.

– Мандрівне життя стомлює, повір мені, – м’яко сказала я. – І через якийсь час починає здаватися, що кожен новий край нічим не відрізняється від попереднього.

Вона із сумнівом подивилася на мене.

– Повір мені. Я знаю, що кажу.

Узагалі-то я лукавила. Кожний край самобутній, і повернення до міста, у якому ти жив колись, це те саме, що повернення до будинку старого друга. А от люди знеособлюються – ті самі обличчя в містах, за тисячі кілометрів одне від одного, ті самі вирази на них. Порожні ворожі погляди чиновників, цікаві погляди селян, нудні й плинні погляди туристів. Ті самі закохані, матері, жебраки, каліки, торговці, шанувальники спорту, діти, поліцейські, таксисти. І через якийсь час тебе починає мучити параноя – здається, начебто всі ці люди крадькома ідуть за тобою з міста в місто, в іншому одязі, з іншими обличчями, але по суті ті ж самі люди. Займаються своєю рутиною, а самі скоса позирають на нас, чужинців, незваних прибульців. Спочатку тебе розпирає почуття переваги. Ми – раса обраних, мандрівники. Адже ми бачили й відчували набагато більше, ніж вони, що задовольняються монотонним існуванням: сон – робота – сон, догляд за своїми акуратними садками, своїми однаковими заміськими котеджами й жалюгідними мріями. Ми через це навіть трохи нехтуємо ними. А потім приходить заздрість. Спочатку ми підсміюємося над собою. Щось кольнуло раптом і майже одразу зникло: як було побачиш жінку в парку, що схилилась вся над малям у візочку; аж світяться, але не від сонячного проміння. Потім заздрість дає про себе знати вдруге і втретє – двоє закоханих ідуть набережною, тримаючись за руки; от молоді співробітниці якоїсь фірми про щось весело сміються за столиком, підкріплюючись в обід кавою з круасанами… І незабаром оселяється в душі ниючий біль. Ні, кожний куточок на землі, куди б не завели тебе мандри, як був самобутнім, так і залишається. Це серце через якийсь час починає роз’їдати іржа. Дивишся вранці на себе в готельне дзеркало, а твоє обличчя начебто потьмяніло, затерлося від безлічі таких випадкових поглядів. До десятої простирадла будуть випрані, килим вичищений. Мандруючи, ми реєструємося в готелях під різними іменами. Ідемо по життю, не залишаючи слідів, не відкидаючи тіні. Як примари.

Із роздумів мене вивів владний стукіт у двері. Жозефіна підвелася, вдавлюючи кулаки у ребра. У її очах промайнув страх. Ми, звичайно, чекали на нього. Вечеря, бесіда – це все було вдаване, для самозаспокоєння. Я встала.

– Не хвилюйся. Я його не впущу.

Очі Жозефіни палають страхом.

– Я не стану з ним розмовляти, – тихо заявила вона. – Не можу.

– Поговорити, можливо, доведеться, – відповіла я. – Але боятися не треба. Крізь стіни він не проникне.

Вона посміхнулася тремтливою посмішкою.

– Я навіть голосу його чути не хочу. Ти не знаєш, який він. Почне говорити…

– Я чудово знаю, який він, – рішуче обірвала я її, прямуючи до неосвітленого торгівельного залу. – Що б ти не думала, він далеко не унікальний. Кочове життя вчить розбиратися в людях, а вони здебільшого мало чим відрізняються одне від одного.

– Просто я ненавиджу сцени , – пробурмотіла Жозефіна мені в спину. Я вже увімкнула світло. – І ненавиджу крики .

– Це ненадовго, – пообіцяла я, і ми знову почули стукіт. – Анук наллє тобі шоколаду.

Двері замкнені на ланцюжок. Я повісила його, коли ми приїхали, – внаслідок звички, придбаної у великих містах, де заходи безпеки не були зайвими, – хоча тут до цього дня в такій обережності не виникало потреби. Світло, що ллється з крамниці, падає на Муската, і я бачу, що його обличчя скривилося від люті.

– Моя дружина тут? – хрипить він п’яним голосом, видихаючи смердючий пивний перегар.

– Так, – вдаватись до хитрощів немає причин, треба одразу поставити його на місце. – Боюся, вона пішла від вас, месьє Мускат. Я запропонувала їй пожити в мене кілька днів, поки вона не визначить, як їй бути далі. Вирішила, що так буде краще, – намагаюся говорити безпристрасно, чемно. Тип людей, подібних до нього, добре мені відомий. Ми з мамою зустрічали їх тисячі раз, у тисячах різних місць. Мускат остовпіло витріщився на мене, а коли зміст сказаного дійшов до нього, він злостиво примружився й розвів руками, прикидаючись просто здивованим, готовим перевести все на жарт. Якусь мить він здається майже чарівним, але потім робить крок до дверей і обдає мене тухлятиною з рота – сумішшю пивних випарів, диму й недоброго гніву.