Джоанн Харрис - Шоколад

Жозефіна подивилася на мене.

– З тобою? – Її подив майже викликав сміх.

– Чому б ні? У мене є вільна кімната, розкладачка… – Вона вже хитала головою, і в мене виникло гостре бажання схопити її, змусити залишитися, але я притлумила свій порив. Я знала, що змогла б уплинути на неї. – Поживи в мене трохи, поки не знайдеш щось іще, поки не знайдеш роботу…

Вона вибухнула істеричним реготом.

– Роботу? Та що я можу? Тільки забирати… готувати… спорожняти попільнички… наливати пиво, скопувати сад і догоджати ч-чоловікові вночі кожної п-п’ятниці… – Вона тепер захлиналася сміхом, тримаючись за живіт.

Я спробувала взяти її за плече.

– Жозефіно. Я серйозно. Щось знайдеться. Нема чого тобі…

– Якщо б ти бачила, який він буває часом, – усе ще сміючись, вона випльовувала слова, як кулі; її деренчливий голос повнився відразою до самої себе. – Розпалена свиня. Жирний волохатий кабан.

Вона розплакалася, заридала так само голосно й судомно, як сміялася хвилину тому, мружачись і притискаючи долоні до щік, немов боялася вибухнути. Я чекала.

– А потім, зробивши свою справу, відвертається й починає хропти. А вранці я намагаюся… – Її обличчя спотворює гримаса, губи смикаються, силкуючись вимовити слова. – Я намагаюся… струсити… його запах… із простирадл, а сама увесь час думаю, що ж трапилося зі мною? Куди поділася Жозефіна Бонні, жива, розумна школярка, яка мріяла стати балериною…

Вона різко повернулася до мене – червона, заплакана, але вже спокійна.

– Це нерозумно, але я переконувала себе, що десь, напевно, сталася помилка, що одного разу хто-небудь підійде до мене й скаже, що нічого подібного насправді не відбувається, що весь цей кошмар сниться якійсь іншій жінці й до мене не має ніякого стосунку…

Я взяла її за руку. Вона холодна і тремтить. Ніготь на одному пальці здертий, у долоню в’їлася кров.

– Найкумедніше, що я намагаюся згадати, як любила його колись, а згадати нема що. Суцільна порожнеча. Цілковита. Пригадується що завгодно – як він уперше вдарив мене, але те… Здавалося б, повинно ж бодай щось залишитися в пам’яті, навіть про таку людину, як Поль-Марі. Хоч якесь виправдання змарнованих років. Хоч щось…

Жозефіна раптом замовкла й глянула на годинник.

– Ото розбалакалася, – здивувалася вона. – Усе, на шоколад часу немає, а то спізнюся на автобус.

Я дивилася на неї.

– Автобус нехай їде, а ти краще випий шоколаду. Коштом закладу. А взагалі-то таку подію варто було б відзначити шампанським.

– Ні, мені час іти, – заперечила вона вередливим тоном, судомно притискаючи до живота кулаки, і пригнула голову, як бик, що кидається в атаку.

– Ні. – Я не відводила від неї очей. – Ти повинна залишитися. І дати йому бій. Інакше вважай, що ти від нього не йшла.

Вона відповіла мені розпачливим поглядом.

– Не можу, – той розпач чувся і в її голосі. – Не зможу йому протистояти. Він буде поливати мене брудом, усе перебреше…

– У тебе є друзі, вони тут, – лагідно мовила я. – І ти ще сама не знаєш, яка ти сильна.

І тоді Жозефіна сіла – зовсім свідомо – на один з моїх червоних табуретів, уткнулась обличчям в прилавок і тихо заплакала.

Я не заважала їй. Не стала говорити, що все буде добре. Не намагалась розрадити. Співчуття не завжди приносить полегшення, іноді краще виплакати своє горе. Тому я пройшла на кухню й взялася не поспішаючи готувати chocolat espresso . На той час, коли я розлила шоколад у чашки, додала у них коньяк і шоколадну крихту, зібрала жовтий сік, поклавши на кожну тарілочку по шматочкові цукру, вона вже заспокоїлася. Я знаю, це не великі чари, але іноді воно допомагає.

– Чому ти передумала? – запитала я, коли її чашка спорожніла наполовину. – Коли ми востаннє говорили з тобою про це, ти збиралася залишитися з Полем.

Вона знизала плечима, уникаючи мого погляду.

– Через те, що він знову вдарив тебе?

Цього разу на обличчі її відбився подив. Її рука зметнулася до чола, де сердито багряніла розсічена шкіра.

– Ні.

– Тоді чому?

Вона знову відвела очі. Кінчиками пальців торкнулася своєї чашки, начебто хотіла переконатися, що вона їй не сниться.

– Не знаю. Просто так.

Вона брехала, це було очевидно. Мимоволі я спробувала проникнути в її думки, які з легкістю читала ще хвилину тому. Я мала знати причину, якщо збиралася залишити її тут, утримати в місті, всупереч усім моїм благим намірам. Але в цю мить думки її були безформними й туманними. Я нічого не розгледіла, крім темряви.