Джоанн Харрис - Шоколад

Після обіду прийшла Жозефіна. Анук уже повернулася зі школи й майже одразу втекла гратись до Маро. Я закутала її в червону куртку й суворо наказала негайно повертатися додому, якщо почнеться дощ. Повітря наповнене пахощами свіжої деревини у вітрі, особливо різкому й підступному на розі вулиць. Жозефіна у своєму картатому плащі, застебнутому під горло, у червоному береті й новому червоному шарфі, кінці якого люто билися в її обличчя. Вона ввійшла до крамниці із зухвалим, самовпевненим виглядом і на мить стала переді мною сліпучою красунею – щоки палахкотять рум’янцем, в очах шаленіє вітер. Потім ілюзія розсіялася, і вона стала сама собою – руки заховані глибоко в кишені, голова нахилена, начебто вона збиралася буцатися з якимось невідомим супротивником. Жозефіна зняла берет, відкривши моєму погляду поплутане волосся й свіжий рубець на чолі. Було видно, що вона чимось налякана до смерті й одночасно перебуває у стані ейфорії.

– Справу зроблено, Віано, – безтурботно оголосила вона. – Я підвела риску.

На одну жахливу мить мене охопила впевненість, що зараз я почую від неї зізнання в убивстві чоловіка. З обличчя Жозефіни не сходив чудовий вираз лихої відчайдушності, губи карикатурно розтягнуті, немов вона надкусила кислий фрукт. Поперемінно гарячими й холодними хвилями з неї виходив страх.

– Я пішла від Поля, – пояснила вона. – Нарешті наважилася.

Очі в неї – як маленькі ножички. Уперше від дня нашого знайомства я побачила Жозефіну такою, якою вона була десять років тому, перш ніж Поль-Марі Мускат перетворив її на мляву незграбну жінку. Вона ледь пам’ятала себе від страху, але під завісою її божевілля приховувалась воістину крижана розсудливість.

– Він уже знає? – запитала я, забираючи в неї плащ, кишені якого були набиті чимсь важким, але, скоріш за все, не коштовностями.

Жозефіна мотнула головою.

– Він думає, я пішла до бакалійної крамниці, – відповіла вона, задихаючись. – У нас скінчилася піца, і він доручив мені поповнити запаси. – Вона пустотливо посміхнулася, майже по-дитячому. – Я взяла частину грошей, призначених на господарські потреби. Він тримає їх у коробці з-під печива під стійкою бару.

Під плащ вона надягла червоний светр і чорну плісировану спідницю. Раніше, скільки я пам’ятаю, на ній завжди були джинси. Жозефіна поглянула на годинник.

– Chocolat espresso , будь ласка. І велику коробку мигдалю. – Вона виклала на стіл гроші. – Саме встигну підкріпитися до автобуса.

– До автобуса? – розгубилася я. – Куди ти зібралася?

– До Ажена. – Вигляд у неї їжакуватий, упертий. – Потім – не знаю. Може, до Марселя. Аби тільки подалі від нього . – Вона кинула на мене підозріливий і разом з тим здивований погляд. – Тільки не подумай відмовляти мене, Віано. Це ж ти підкинула мені цю ідею. Я сама нізащо б до такого не додумалася.

– Знаю, але…

– Ти ж казала, що я вільна жінка, – у її словах чується докір.

Цілком правильно. Вільна податися світ за очі, скориставшись порадою фактично незнайомої людини, кинути все, зірватися з насидженого місця й віддатися на волю вітрів, як неприв’язана повітряна кулька. Моє серце раптово холодом скував страх. Невже це ціна за те, щоб я залишилася тут? Виходить, я відправляю її поневірятися замість себе? А хіба я запропонувала їй хоч якийсь вибір?

– Але тут ти жила у відносному добробуті, – ледве видушила із себе я, віднайшовши в її обличчі обличчя своєї матері. Відмовитися від добробуту заради того, щоб трохи подивитися світ, глянути краєм ока на океан… А що далі? Вітер завжди приносить нас до підніжжя тієї самої стіни. Штовхає під колеса нью-йоркського таксі. На темну алею. У лютий холод. – Не можна все так кинути й бігти, – сказала я. – Я знаю, що кажу. Пробувала.

– Я не можу залишатися в Ланскне, – розлютилася вона, ледве стримуючи сльози. – У одному місті з ним. Поки не можу.

– Колись ми жили так, я пам’ятаю. Постійно в дорозі. Постійно в русі.

У неї теж є свій Чорний чоловік. Я бачу його в її очах. Авторитетним тоном і підступною логікою він тримає тебе в заціпенінні, слухняності й страху. І, щоб позбутися цього страху, ти біжиш у надії й розпачі, біжиш, щоб зрештою зрозуміти, що носиш цю людину в собі, носиш, як якесь озлоблене дитя… І моя мати врешті-решт теж це зрозуміла. Вона бачила його за кожним рогом, на дні кожної чашки. Він посміхався їй з кожної афіші, визирав з кожної машини, що проїжджала. Наближався з кожним ударом серця.

– Кинешся бігти – не зупинишся. Усе життя будеш тікати, – запекло переконувала я її. – Краще залишайся зі мною. Залишся, будемо боротися разом.