Джоанн Харрис - Шоколад

Я не мав би звинувачувати тебе. Людина – навіть священик – не може нескінченно стримувати свої пориви. А я тоді, будучи зовсім ще молодиком, не знав, що таке бути сам на сам зі спокусою, що таке кислий присмак заздрості. Я був дуже молодий, père . Я схилявся перед тобою. Мене вразила не сама дія, обурило навіть не те, з ким ти це зробив, – я не міг примиритися з тим простим фактом, що ти здатний на гріх. Навіть ти, père . І, усвідомивши це, я зрозумів, яке ненадійне все в цьому світі. Нікому не можна довіряти. Навіть собі самому.

Не знаю, як довго я спостерігав за ними, père . Напевно, дуже довго, тому що коли я нарешті поворухнувся, то не відчув ні рук, ні ніг. Я бачив у юрбі Ру і його друзів, бачив Бланш, Зезет, Арманду Вуазен, Люка Клермона, Нарсіса, араба, Ґійома Дюплесі, дівчину з татуюванням, товсту жінку із зеленим шарфом на голові. Там були навіть діти – переважно діти річкових циган, але серед них затесалися й такі, як Жанно Дру і, зрозуміло, Анук Роше. Дехто з них дрімав на ходу, інші танцювали біля самої води або їли ковбасу, загорнену в товсті ячмінні млинчики, або пили гарячий лимонад, присмачений імбиром. Мій нюх був до того неприродно загострений, що я розрізняв запах кожної страви окремо – риби, що печеться в попелі з жаровні, підрум’яненого козячого сиру, млинців з темного борошна й світлого, гарячого шоколадного пирога, confit de canard , пряної качатини… Голос Арманди лунав голосніше від усіх; вона сміялася, як пустотлива дитина. Ліхтарі й свічки мерехтіли на ріці, немов різдвяні вогні.

У першу хвилину тривожний зойк я сприйняв як вигук радості. Хтось чи то голосно гикнув, чи реготнув, а може, заверещав в істериці. Я вирішив, що, напевно, хтось із малюків упав у воду. Потім побачив пожежу.

Вогонь спалахнув на найближчому до берега човні, що швартувався віддалік бенкетуючих. Можливо, перекинувся ліхтар, або хтось погано загасив цигарку, або свічка капнула на суху парусину. Яка б не була причина, полум’я поширювалося швидко, за лічені секунди перекинувшись із даху плавучого будинку на палубу. Вогненні язички, спочатку такі ж прозоро-блакитні, як полум’я, що огортає скроплені бренді млинці, розгорялися, поширюючись і забарвлюючись у яскраво-жовтогарячий колір: так палають копиці сіна спекотної літньої ночі. Рудий, Ру, зреагував першим. Гадаю, це загорілося його судно. Полум’я ледь встигнуло змінити колір, а він уже мчав до охопленого вогнем плавучого будинку, перестрибуючи із човна на човен. Одна з жінок щось кричала йому навздогін надривним страждальницьким голосом, але він не звертав уваги. Навдивовижу спритний хлопець. За півхвилини перебіг через два судна, на ходу розчепивши канати, якими ті були зв’язані, і стусаном відігнавши одне від іншого, і побіг далі. Мій погляд упав на Віану Роше. Вона дивилася на пожежу, простягнувши перед собою руки. Інші зібралися на пірсі. Усі мовчали. Відв’язані барки, погойдуючись і піднімаючи брижі на воді, повільно плили за течією. Судно Ру врятувати вже було неможливо; його обвуглені шматки, підняті в повітря жаром, літали над водою. Проте я побачив, як Ру схопив напівобгорілий рулон брезенту й спробував забити ним полум’я, але до вогню було не підступитися: він був занадто пекучим. На Ру загорілися джинси й сорочка. Жбурнувши брезент убік, він голими долонями загасив на собі полум’я. Затуляючи рукою обличчя, спробував ще раз дістатися каюти; голосно вилаявся своєю незрозумілою говіркою. Арманда щось схвильовано кричала йому, – здається, щось про бензин і бензобаки.

Від страху й захвату, що їх викликали спогади про минуле, мене пробирало приємне тремтіння. Усе було як тоді – сморід горілої гуми, ревіння пожежі, відблиски… Я немов повернувся в пору ранньої юності: я – підліток, ти – père , і ми обоє якимсь дивом врятувалися від відповідальності.

За десять секунд Ру зістрибнув у воду з судна, що палало, й поплив назад. Кількома хвилинами пізніше вибухнув бензобак, причому сліпучого феєрверка, як я очікував, не відбулося – просто пролунав глухий вибух. Ру щез, закритий струменями вогню, що замерехтіли на воді. Більше не побоюючись бути поміченим, я випростався на весь зріст і витягнув шию, намагаючись розгледіти його. Здається, я молився.

Бачиш, père , мені було шкода цього чоловіка. Я переживав за нього.

Віана Роше, у мокрому до пахв червоному плащі, стояла вже по пояс у повільних водах Тана й, приклавши долоню дашком до очей, оглядала ріку. Поруч із нею голосила Арманда. І коли вони витягли його, наскрізь промоклого, на пірс, я відчув глибоке полегшення, мої ноги підкосилися самі собою, і я впав на коліна, просто в багнюку, щоб молитися. Але я радів, побачивши їхній табір у вогні. Це було грандіозне видовище. І я радів, як тоді в дитинстві, від того, що спостерігаю нишком, від того, що знаю… Ховаючись у темряві, я почував себе могутньою людиною. Мені здалося, що все це – пожежу, сум’яття, порятунок людини – якимось чином влаштував я сам. Що це я своєю таємною присутністю на бенкеті сприяв повторенню того далекого літа. Я, а не диво. Чудес не буває. Але це знамення. Знамення з неба.