Джоанн Харрис - Шоколад

Це принаймні я можу зробити. Бодай ласощами втішу людину, яка втратила свого кращого друга. Нишком я кінчиками пальців накреслила на кришці коробки магічний знак – знак, що відводить лихо й обіцяє удачу.

Ґійом спробував протестувати, але Арманда зупинила його:

– Нісенітниці, – її тон не терпів заперечень, енергія била з неї через край, і Ґійом, пригнічений змарнілий чоловічок, сам того не бажаючи, помітно збадьорився. – Однаково – що тобі робити вдома? Будеш сидіти на самоті й оплакувати? – Арманда рішуче труснула головою. – Е ні, навіть не думай. Давненько мені не траплялося розважати шляхетного чоловіка. Не позбавляй мене такої втіхи. До того ж, – додала вона задумливо, – мені потрібно дещо з тобою обговорити.

Арманда наполегливо йде до своєї мети. Для неї це – справа принципу. Запаковуючи коробку вафель у шоколаді, перетягуючи її довгими сріблястими стрічками, я спостерігаю за ними. Ґійом уже відгукнувся на її тепло. На його обличчі я бачу зніяковіння та вдячність.

– Мадам Вуазен…

– Арманда, – виправляє вона його. – Коли мене називають «мадам», я почуваю себе старезною бабою.

– Арманда.

Одержано ще одну маленьку перемогу.

– І це теж можна залишити, – акуратними рухами вона звільняє його зап’ясток від повідка. Її грубувата турбота не дратує. – Нема чого носити на собі такий тягар. Це нічого не змінить.

Арманда повела Ґійома до виходу. У дверях вона обернулася й підморгнула мені. На мене раптом накотила хвиля пронизливої любові до них обох.

Наступної миті вони зникли в темряві.

За кілька годин ми з Анук ще не спимо. Лежимо кожна у своєму ліжку й дивимося, як повільно пропливає у вікні небо. Після візиту Ґійома Анук цілий вечір залишалася серйозною, не виявляючи своєї звичайної невтримної життєрадісності. Двері між нашими спальнями вона залишила відчиненими, і я зі страхом чекаю неминучого питання, яке сама ставила собі ночами після смерті матері. Відповіді на нього я не знаю й дотепер. Однак це страшне питання так і не пролунало. Але глибокої ночі, коли я вже вирішила, що дочка давно спить, вона раптом залізла до мене в ліжко і поклала в мою долоню своє холодне рученя.

– Maman? – Вона знає, що я не сплю. – Ти ж не помреш, правда?

Я тихо засміялася в темряві й відповіла з ласкою у голосі:

– Усі коли-небудь вмирають.

– Але ж ти ще довго не помреш? – наполягає вона. – Будеш жити багато років, так?

– Хотілося б сподіватися.

– О, – осмислюючи мої слова, вона зручніше влаштовується на ліжку, притискається до мене. – Ми живемо довше, ніж собаки, так?

Я підтверджую. Вона знову про щось замислюється.

– А де, по-твоєму, тепер Чарлі, maman?

У мене напоготові багато брехливих пояснень, які заспокоїли б її, але зараз я не можу брехати.

– Не знаю, Анук. Мені подобається думати, що всі ми відроджуємося. У новому організмі – не старому й не хворому. А може, у птаху або в дереві. Але цього ніхто точно не знає.

– О, – із сумнівом протягнула вона тоненьким голоском. – Навіть собаки?

– Чому б ні?

Це гарна казка, фантазія. Часом я захоплююся нею, як дитина своїми власними вигадками. У обличчі моєї маленької незнайомки бачу експресивні риси матері…

– Виходить, ми знайдемо Ґійому його пса, – пожвавлюється Анук. – Просто завтра ж. Тоді він перестане сумувати, так?

Я намагаюся пояснити, що не все так просто, але вона налаштована рішуче.

– Обійдемо всі ферми й з’ясуємо, у кого в собак є цуценята. Думаєш, ми зуміємо впізнати Чарлі?

Я зітхаю. Здавалося б, я вже повинна звикнути до її мудрої логіки. Своєю переконаністю вона так жваво нагадала мені матір, що я ледь стримую сльози.

– Не знаю.

– А Пантуфль впізнає, – не здається вона.

– Спи, Анук. Завтра до школи.

– Він упізнає його. Я точно знаю. Пантуфль усе бачить.

– Тс-с.

Нарешті я почула, що її подих вирівнявся. Спляче личко дочки звернене до вікна, і я бачу на її мокрих віях відблиск мерехтливих зірок. Якби тільки я могла бути впевнена, заради неї… Але на світі немає нічого певного. Чаклунство, у яке настільки беззастережно вірила моя мати, зрештою, не врятувало її; нічого з того, що ми робили разом, не можна пояснити звичайним збігом. Не так все просто, кажу я собі. Карти, свічки, пахощі, заклинання – це всього лише дитячий трюк, щоб прогнати темряву. І все-таки мені боляче від думки, що Анук буде засмучена. Уві сні її личко таке спокійне й довірливе. Я уявляю наш завтрашній безглуздий похід у пошуках щеняти, у яке переселився дух Чарлі, і в мені зростає обурення. Не варто було говорити їй те, що я не здатна довести…