Джоанн Харрис - Шоколад

Минулої ночі я погано спав. Я взагалі погано сплю відтоді, як почався Великий піст. Найчастіше встаю близько півночі, шукаючи забуття на сторінках якої-небудь книги, або в тиші темних вулиць Ланскне, або на берегах Тана. Минулої ночі безсоння мене мучило більше, ніж звичайно, і я, знаючи, що не засну, об одинадцятій годині вирушив прогулятися біля ріки. Я обійшов стороною Маро і притулок волоцюг й попрямував через поля до верхів’їв ріки. Шум циганського табору ясно розносився серед ночі. Озирнувшись, я побачив багаття на березі й на тлі їхнього жовтогарячого сяйва силуети, що танцювали. Я подивився на годинник і, зметикувавши, що гуляю вже майже годину, повернув назад. У мене не було бажання вертатися через Маро, але дорога додому по полях тривала б на півгодини довше, а в мене від утоми паморочилося у голові й у всьому тілі відчувалася слабкість. Гірше було те, що холодне повітря й безсоння розбудили в мені гостре відчуття голоду, яке, я знав, рано-вранці утамую легким сніданком, що складатиметься з кави й хліба. Тільки тому, père , я пішов через Маро: мої важкі черевики залишають глибокі сліди на глинистому березі, мій подих сяє світлом циганських багать. Незабаром я наблизився до них настільки, що почав розрізняти, що відбувається в таборі. Вони там влаштували якесь свято. Я побачив ліхтарі, свічки на бортах барок, які привносили до балаганної атмосфери, як не дивно, дух релігійності. Пахло димом і ще чимсь болісно смачним, – можливо, смаженими сардинами. І крізь ці запахи пробивався, пливучи над рікою, густий гіркуватий аромат шоколаду Віани Роше. Як я одразу не здогадався, що вона теж має бути там? Якби не вона, цигани вже давно покинули б нас. Вона стоїть на пірсі в будинку Арманди. У своєму довгому червоному плащі й з розпущеним волоссям серед багать вона схожа на ідолопоклонницю. На мить вона повертається до мене, і я бачу, як на її простягнутих долонях спалахує синювате полум’я. Щось горить у неї між пальцями, кидаючи фіолетові відблиски на обличчя людей, які стоять навколо неї…

На мить я заціпенів від жаху. У голові завирували безглузді думки – таємне жертвопринесення, поклоніння дияволові, спалювання живцем в дар якомусь жорстокому прадавньому богу – і я ледь не втік. Кинувся геть, але послизнувся на жирному бруді й, щоб не впасти, ухопився за терен, у заростях якого ховався. Потім настало полегшення. Полегшення й розуміння. І разом з тим мене обпік сором за власну нерозсудливість, тому що цієї самої хвилини вона знову повернулася до мене, і полум’я в її долонях згасло просто в мене на очах.

– Боже правий! – Від пережитого стресу в мене підкошувалися коліна. – Це ж млинці. Млинці, скроплені бренді. Тільки й усього… – Я задихався від істеричного сміху, що душив мене, і, щоб стримати його, устромив кулак у живіт, який і так болів від напруги. На моїх очах вона підпалила в бренді чергову гірку млинців і взялася спритно розкладати їх із пательні по тарілках. Палаюча рідина переливається з тарілки в тарілку, немов вогні святого Ельма. [36] Досить тривалий електричний розряд, який виникає при великому напруженні електричного поля в атмосфері у вигляді пучків світла на гострих кінцях високих предметів (наприклад, корабельних щогл).

Млинці.

От що вони зробили зі мною, père . Я чую – і бачу – те, чого насправді немає. Це вона сотворила зі мною таке. Вона та її річкові приятелі. А зовні – сама безневинність. Обличчя відкрите, радісне. Голос, що звучить над водою, – вона сміється разом з усіма, – чарівний, дзвінкий, повниться любов’ю й гумором. Я мимоволі замислююся, а як би мій голос звучав серед тих, інших, як би звучав мій сміх разом з її сміхом, і на душі раптом стає страшенно тужливо, холодно й порожньо.

Якби тільки я міг, думав я. Якби тільки міг вийти зі свого сховку й приєднатися до них. Їсти, пити разом з ними, – від думки про їжу, що раптово перетворилась для мене на неприборкану потребу, у роті від заздрості почала накопичуватися слина, – поїдати млинці, грітися біля жаровні, ніжитися в теплі, що виливається з її золотавої шкіри…

Хіба це не спокуса, père? Я переконую себе, що встояв проти неї, придушив силою внутрішнього духу, що моя молитва – о, прошу тебе, о, прошу тебе, о, прошу тебе, о, прошу тебе, помилуй – це прохання про порятунок, а не про вгамування бажання.

Ти теж почував себе таким-от старим? Ти молився? І коли того дня у канцелярії ти піддався спокусі, чим було для тебе задоволення? Насолодою, такою ж яскравою і теплою, як циганське багаття? Або воно проявило себе у судомному схлипі знемоги, що вмирає беззвучним лементом у темряві?