Джоанн Харрис - Шоколад

Люк зам’явся нерішуче.

– Звичайно, якщо Каро буде проти… – глузливо протягла Арманда, задерикувато дивлячись на онука своїми блискучими очима.

– Гадаю, я зможу знайти собі заміну, – сказав Люк, підбадьорюючись під її оманливим поглядом. – Чому ж не повеселитися?

– Веселощі тобі забезпечені, – пожвавилася Арманда. – Усе місто прийде. Крім, зрозуміло, Рейно і його бібліофілів, – вона позирнула на нього з лукавою усмішкою. – Що, на мою думку, великий плюс.

Хлопчик пирснув від сміху й одразу винувато опустив очі.

– Б-бібліофіли, – повторив він. – Ти п-просто к-клас.

– Я завжди клас, – з гідністю відповідала Арманда.

– Спробую щось придумати.

Перед самим закриттям, коли Арманда допивала свій шоколад, збираючись іти, зненацька з’явився Ґійом. На цьому тижні він майже не заглядав до шоколадні. Вигляд у нього пом’ятий, безбарвний, під крисами фетрового капелюха ховаються смутні очі. Педантичний завжди й у всьому, він привітався з нами з властивою йому стриманою церемонністю, але я бачила, що він чимсь стурбований. Плащ на його зсутулених плечах висить, як на вішалці, начебто під ним взагалі немає плоті. У дрібних рисах, як у мавпи-капуцина, застигли здивування й мука. Він прийшов без Чарлі, але я знову помітила на його зап’ястку собачий повідець. Анук із цікавістю витріщилась із кухні на Ґійома.

– Я знаю, ви вже зачиняєтесь, – уривчасто, але зрозуміло оголошує він, ніби хоробрий солдат в одному з обожнюваних ним англійських фільмів. – Я вас довго не затримаю.

Я налила йому чашечку чорного шоколаду-еспресо й подала на блюдці з двома штучками його улюблених вафель у шоколаді. Анук, видершись на табурет, із заздрістю дивиться на них.

– Я не поспішаю, – запевнила я його.

– І мені нікуди поспішати, – із властивою їй прямотою заявила Арманда. – Але, якщо заважаю, можу піти.

Ґійом похитав головою:

– Ні, що ви. – Свої слова він підкріпив посмішкою. – У мене немає секретів.

Я здогадувалася про його нещастя, але чекала пояснень. Ґійом взяв одну вафельку, машинально надкусив її над долонею, щоб не накришити.

– Я щойно поховав Чарлі, – ламким голосом повідомив він. – Під трояндовим кущем у моєму садку. Він би не заперечував.

Я кивнула:

– Певна, він був би тільки радий. – У ніс мені б’є кислий запах ґрунту й борошнистої роси – запах горя. Під нігті Ґійома теж забилася земля. Анук не зводить з нього серйозного погляду.

– Бідолашний Чарлі, – говорить вона. Ґійом начебто й не чув її.

– Мені довелося приспати його, – веде далі він. – Він уже не міг ходити й скиглив увесь час, поки я ніс його до ветеринара. І всю минулу ніч скиглив без упину. Я не залишав його ні на хвилину, але вже розумів, що це кінець. – Вид у Ґійома винуватий, ніби він соромиться свого невимовного горя. – Нерозумно, звичайно. Як каже кюре, це ж лише собака. Нерозумно так побиватися через пса.

– Зовсім ні, – зненацька встряла в розмову Арманда. – Друг є друг. А Чарлі був гарним другом. І навіть не слухайте Рейно. Він нічого в цьому не розуміє.

Ґійом глянув на неї із вдячністю.

– Спасибі за добрі слова. – Він повернувся до мене. – І вам спасибі, мадам Роше. Минулого тижня ви намагалися попередити мене, але я не прислухався, не був готовий. Мені здавалося, що, ігноруючи всі ознаки, я зумію ще довго підтримувати в Чарлі життя.

У чорних очах Арманди, спрямованих на Ґійома, з’явився дивний вираз.

– Життя у муках – не завжди краща альтернатива, – м’яко зазначила вона.

Ґійом кивнув.

– Так, мені спадало на думку раніше приспати його. Залишити йому хоч трохи самоповаги. – На його беззахисну посмішку боляче дивитися. – Принаймні не зволікати до минулої ночі.

Я не знаю, як його втішити, утім, гадаю, він і не має потреби в моїх словах розради. Йому просто хочеться виговоритися. Не бажаючи ображати його горе штампами, я промовчала. Ґійом доїв вафлі й знову посміхнувся – тією самою несамовитою восковою посмішкою.

– Хоч це й жахливо, – знову заговорив він, – але в мене такий апетит. Начебто цілий місяць не їв. Щойно поховав свого пса, а готовий з’їсти… – Він зніяковіло замовк. – По-моєму, це блюзнірство. Однаково що їсти м’ясо у Страсну п’ятницю.

Арманда реготнула й поклала руку на плече Ґійому. На його тлі вона видається дуже сильною і впевненою у собі.

– Ходімо зі мною, – скомандувала вона. – У мене є хліб, rillettes [35] Паштет з гусятини ( фр. ). і чудовий камамбер. Чекають не дочекаються, коли їх з’їдять. Так, і от ще що, Віано, – владно звернулася вона до мене, – поклади мені в коробку цих своїх солодощів. Вафлі в шоколаді, здається? У велику коробку.