Джоанн Харрис - Шоколад

Жолін Дру каже, що й дочка в неї така ж кепська. Гасає, як божевільна, по Маро, теревенить про безглузді ритуали й забобони. Жолін стверджує, що дівчинка жодного разу не була в церкві, не вміє молитися. Вона завела з нею розмову про Великдень і воскресіння Христа, а та відповіла їй недоладною маячнею у дусі поган. А це свято, що вона задумала… Її афіші розвішані у вітринах усіх крамниць міста. Діти збожеволіли від захвату.

– Дайте їм спокій, святий отче , адже дитинство буває раз у житті, – повторює мені Жорж Клермон. Його дружина лукаво поглядає на мене з-під вищипаних брів.

– Я не бачу в тому жодної шкоди , – манірно проказує вона, підтримуючи чоловіка. Підозрюю, вони настільки терпимі, тому що їхній син виявив цікавість до свята. – До того ж усе, що сприяє торжеству Великодня…

Я не намагаюся їм пояснювати. Тільки накличу на себе кпини, якщо буду жорстко виступати проти дитячого свята. Нарсіс і так уже, під регіт неблагонадійних осіб, називає мене генералом антишоколадної кампанії. Але як же мене це мучить! Припустити, щоб вона використовувала церковне свято для підриву авторитету церкви, для підриву мого авторитету… Я вже й так ледь не впав лицем у багно. Більше ризикувати не можна. А її вплив з кожним днем зростає.

І чималу роль у цьому відіграє сама її шоколадня. Напівкав’ярня, напівкондитерська, вона привертає до себе атмосферою затишку й довірчості. Діти обожнюють шоколадні фігурки, на які їм вистачає грошей. Дорослих вабить ледь уловимий дух гріховності, що панує там, що закликає до нашіптування секретів і обговорення неприємностей. Деякі сім’ї почали щотижня замовляти шоколадні торти до недільного обіду. Я бачу, як вони по закінченню служби виносять звідти прикрашені стрічками коробки. Жителі Ланскне-су-Тан ніколи раніше не споживали так багато шоколаду. Учора Туанетта Арнольд їла – їла! – прямо в сповідальні. Я відчував її солодкий подих, але мусив зберігати її анонімність.

– Благошлови мене, отче мій. Я шогрішила.

Я чую, як вона жує, чую тихі хлюпотливі звуки, видавані її язиком від зіткнення із зубами. Вона сповідається в дріб’язкових гріхах, але я, увесь під владою гніву, що, зростає, навряд чи розумію, про що вона говорить. Запах шоколаду в тісному закутку з кожною миттю відчувається гостріше. Голос у неї обважнів від солодкого, і я почуваю, що в мене в роті від спокуси теж накопичується слина. Зрештою я не витримую.

– Ви щось їсте? – різко запитую я.

– Ні, père . – Вона прикидається ображеною. – Як можна? І чому я…

– Я певен, ви щось жуєте, – голосно кажу я, навіть не намагаючись стишити голос, і підводжусь у темній кабінці, хапаючись за поличку. – За кого ви мене маєте? За ідіота? – До мене знову долинає плямкання, і мій гнів спалахує з новою силою. – Я чудово чую вас, мадам, – грубо кажу я. – Чи ж ви вирішили, що раз вас не видно, то й не чутно нічого?

– Святий отче, запевняю вас…

– Замовкніть, мадам Арнольд, досить брехати! – заревів я. Раптово запах шоколаду зник, плямкання припинилося. Замість цього обурене «ох!», панічна метушня. Вона вискочила з кабінки й побігла геть, сковзаючи по паркету на високих підборах.

Залишившись на самоті у сповідальні, я намагався вловити ненависний запах, згадував оте плямкання й те, що відчував сам: упевненість, обурення, праведність свого гніву. Але мірою того, як мене обступала темрява, просочена ароматом пахощів і свічковим димом, аж ніяк не запахом шоколаду, мене почали опановувати сумніви, моя впевненість похитнулася. Потім, раптом усвідомивши всю безглуздість того, що трапилось, я зайшовся невтримним сміхом. Приступ веселощів, що охопив мене, був настільки ж страхітливим, як і несподіваним. Я був вражений, обливався потом, живіт болісно скрутило. Раптово мені спало на думку, що, мабуть, тільки вона одна здатна повною мірою оцінити весь комізм ситуації, що спровокувало новий спалах судомного сміху, і я, пославшись на легке нездужання, змушений був перервати сповідь. Нерівним кроком я вирушив до ризниці, почуваючи на собі здивовані погляди парафіян. Мені слід бути обережнішим. У Ланскне полюбляють пліткувати.

Після того випадку непорозумінь не виникало. Я пояснюю свій спалах у сповідальні легкою гарячкою, що мучила мене напередодні вночі. Зрозуміло, повторення подібного я не допущу. У якості запобіжних заходів я тепер задовольняюся ще більш убогою вечерею, щоб уникнути проблем зі шлунком, через які, можливо, у мене й трапився нервовий зрив. Проте я відчуваю навколо себе атмосферу невизначеності, усі начебто на щось чекають. Діти зовсім здуріли від вітру, гасають площею, розкинувши руки, кличуть один одного пташиними голосами. Дорослі теж піддалися нерозсудливості, кидаючись від одних крайнощів до інших. Жінки розмовляють занадто голосно, а коли я проходжу повз, зніяковіло замовкають; одні ледь не плачуть, інші агресивні. Сьогодні ранком я спробував завести бесіду з Жозефіною Мускат – вона сиділа в кав’ярні «Республіка», – і ця похмура недорікувата жінка накинулася на мене з образами; очі блищать, голос тремтить від люті.