Джоанн Харрис - Шоколад

Але в Арманді я не спостерігала материнського страху, вона не робила несміливих спроб відбитися від смерті, не піддавалася раптовим безрозсудним польотам фантазії в невідоме. У Арманді відчувалися тільки здорова спрага життя й гостре усвідомлення швидкоплинності часу.

Цікаво, що сказав їй лікар сьогодні вранці, і чи розуміє вона насправді, наскільки серйозний її стан. Я ще довго лежала з розплющеними очима, розмірковуючи, а коли нарешті задрімала, мені примарилося, що я, Арманда, Рейно й Каро гуляємо по Диснейленду, тримаючись за руки, як Королева Бубнів і Білий Кролик з казки «Аліса в Країні Чудес», усі у величезних білих рукавичках, як у мультфільмах. У Каро на величезній голові червона корона, а Арманда тримає в кожній руці по шматку цукрової вати. Звідкись здалеку донеслося гудіння нью-йоркських машин.

«О Боже, не смій це їсти. Це отрута!» – пронизливо заверещав Рейно, але Арманда, із цілковитим самовладанням на лискучому обличчі, і далі обома руками жадібно запихала до рота цукрову вату. Я спробувала попередити її про таксі, що насувається на неї, проте вона лише глянула на мене й відповіла голосом матері: «Життя – карнавал, любонько, і з кожним роком під колесами машин гине усе більше пішоходів. Це дані статистики» . І вона знову узялася пожирати вату. А Рейно повернувся до мене й злісно засичав: «Це все ти винна, ти й твоє свято шоколаду, – голос у нього досить тихий і тому ще більш грізний. – Поки ти не з’явилася, у нас все було добре, а тепер всі вмирають, ВМИРАЮТЬ, ВМИРАЮТЬ, ВМИРАЮТЬ…»

Я закрилася від нього руками й прошепотіла: «Ні, це не я. Це ви , ви повинні були це зробити, ви – Чорний чоловік, ви…» Потім я обернулася до дзеркала, навколо мене врозсип полетіли карти. Дев’ятка пік, СМЕРТЬ. Трійка пік, СМЕРТЬ. Вежа, СМЕРТЬ. Колісниця, СМЕРТЬ.

Я з криком прокинулася. Біля мене стояла Анук; на її сонному смаглявому личку застигла тривога.

– Maman , що з тобою? – Вона оповила мою шию теплими руками. Від неї пахло шоколадом, ваніллю й мирним безтурботним сном.

– Нічого. Просто наснився страшний сон. Дрібниці.

Вона наспівує мені тихим тонким голоском, і мені здається, начебто світ перевернувся, і я розчиняюся, ховаюся в ній, як наутілус у своїй спіралі, скручуюся, скручуюся, скручуюся. Я почуваю на чолі її прохолодну долоню, вона притискається губами до мого волосся.

– Геть, геть, геть, – машинально наспівує вона. – Геть звідси, злі духи . Тепер все добре, maman . Я їх прогнала. – Не знаю, звідки їй відоме це заклинання. Так зазвичай проказувала моя мати, але я не пам’ятаю, щоб будь-коли вчила цим словам Анук. Проте вона повторює їх, як давно зазубрений священний канон. Я пригорнулася до неї на мить, раптово знесилівши від любові.

– Усе в нас буде добре, правда, Анук?

– Звичайно, – голос у неї дзвінкий, дорослий і впевнений. – Інакше й бути не може. – Вона кладе голівку мені на плече й, сонна, згортається калачиком у моїх обіймах. – Я теж люблю тебе, maman .

За вікном світає. На посірілому обрії мерехтить, зникаючи, місяць. Я міцно пригортаю до себе дочку, її кучері лоскочуть мені обличчя. Це те, чого боялася моя мати? – запитую я себе, прислухаючись до гомону птахів: спочатку пролунало самотнє кра - кра , потім зазвучав цілий хор. Те, від чого вона тікала? Не від власної смерті, а від тисяч малесеньких перетинань своєї долі з долями інших людей, від зруйнованих зв’язків, перерваних знайомств, від зобов’язань? Невже всі ці роки ми просто тікали від своїх коханих, від друзів, від випадково кинутих мимохідь слів, які могли б змінити плин життя?

Я намагаюся згадати свій сон, обличчя Рейно, перелякане й розгублене. Я спізнився, спізнився. Він теж біжить від якоїсь долі, а може, назустріч їй, назустріч якомусь неуявному життєвому сценарію, у якому мимоволі замішана я. Але сон розпадається на фрагменти, немов колода карт за вітром. І мені важко згадати, чи переслідує когось Чорний чоловік, чи сам перебуває в ролі переслідуваного. А може, Чорний чоловік – це зовсім не він! І знову спливає перед очима мордочка Білого Кролика. Він схожий на перелякану дитину на каруселі, з якої йому хочеться зістрибнути.

– Хто ж командує зміною декорацій? – Заплутавшись у власних видіннях, я лише за мить здогадалася, що голос, який пролунав, належав мені, що я заговорила вголос. Але, поринаючи в сон, я майже впевнена, що чую ще один голос, дуже схожий чи то на голос Арманди, чи то матері.