Джоанн Харрис - Шоколад

– Ти командуєш, Віано, – тихо мовить він. – Ти.

Перші зелені сходи пшениці наділяють сільський пейзаж більш соковитими фарбами, ніж ті, що ми з тобою звикли бачити тут. Здалеку здається, що земля встелена пишною рослинністю. Над паростками петляють перші трутні, які нещодавно пробудилися, тому складається враження, начебто поля дрімають. Але ж ми знаємо, що за два місяці пекуче сонце висушить зелень до стерні, ґрунт відкриється, потріскається, укриється червоною коростою, крізь яку навіть будяк пробивається неохоче. Гарячий вітер вимете те, що не знищило сонце, надме посуху й разом з нею смердючу тишу, що породжує хвороби. Я пам’ятаю літо сімдесят п’ятого, mon père , пам’ятаю спопеляючу спеку й розпечене небо. Того літа нещастя взяли нас в облогу. Спочатку наповзли річкові цигани – сіли на мілину в Маро й своїми брудними плавучими посудинами споганили вбогі залишки води в ріці. Потім спалахнув мор, що вразив спершу їхніх тварин, потім наших. Якась форма сказу. Очі закочуються, ноги судомить, тіло спухає, хоча тварини відмовлялися пити, потім рясний піт, тремтіння й смерть серед полчищ синювато-чорних мух. О Боже, повітря, тягуче і солодкувате, як сік гнилих фруктів, кишіло цими мухами. Ти пам’ятаєш? Стояла така нестерпна спека, що з висохлих боліт до ріки стали стікатися на водопій зневірені дикі звірі: лисиці, тхори, куниці, собаки, – вигнані зі своїх жител голодом і посухою. Багато хто з них був хворий на сказ. Ми відстрілювали їх, тільки-но вони наближалися до ріки, убивали з рушниць або забивали камінням. Діти й циган теж закидали каменями, але ті, такі ж загнані й зневірені, як і їхні худобини, завзято верталися. У повітрі було синьо від мух, стояв сморід гару: цигани намагалися вогнем зупинити хворобу. Першими подохли коні, потім корови, бики, кози, собаки. Ми не підпускали бурлак до себе, відмовлялися продавати їм харчі, воду, ліки. Застряглі на обмілілому Тані, вони пили пляшкове пиво й тухлу воду з ріки. Я пам’ятаю, як спостерігав за ними з Маро, дивився на притихлі фігурки біля нічних багать, слухав чиїсь схлипи – чи то жінки, чи то дитини – що відлунювали над темною водою.

Деякі городяни, слабовольні істоти – у тому числі Нарсіс, – стали вести розмови про милосердя. Про жаль. Але ти встояв. Ти знав, що потрібно робити.

На проповіді ти називав імена тих, хто відмовлявся сприяти суспільству. Мускат – старий Мускат, батько Поля, – виганяв їх зі своєї кав’ярні, доки вони не зрозуміли, що краще туди й не пхатися. Ночами між циганами й нашими городянами спалахували бійки. Церкву було піддано оскверненню. Але ти не похитнувся.

І от одного разу ми побачили, як вони намагаються зняти свої судна з мілини. Одні впряглися в човни попереду, інші підштовхували їх позаду. Ґрунт усе ще був м’який, і подекуди вони провалювалися в мул до самих стегон, шукаючи опору в слизьких каменях. Помітивши, що ми спостерігаємо за ними, дехто став проклинати нас хрипкими грубими голосами. Але минуло ще два тижні, перш ніж вони нарешті забралися з міста, кинувши на ріці свої розбиті судна. Вогонь, сказав ти, mon père , вогонь, залишений без догляду п’яницею і його шльондрою, яким належало судно. Полум’я швидко поширилося в сухому наелектризованому повітрі, і незабаром уже палала вся ріка. Трагічна випадковість.

Звичайно, без пліток не обійшлося; баламути завжди знайдуться. Переказували, начебто ти спровокував пожежу своїми проповідями, кивнув старому Мускату і його синові, чий будинок розташований у такому місці, звідки все видно й чутно, однак вони тієї ночі нічого не бачили й не чули. Правда, більшість городян з відходом бурлак зітхнули з полегшенням. А коли настала зима й полили дощі, вода в Тані знову піднялася і ріка поглинула останки покинутих човнів.

Сьогодні вранці я знову ходив туди, père . Це місце не дає мені спокою. За двадцять років воно майже не змінилося. Та сама підступна тиша – провісник небезпеки. Коли я проходив повз них, на брудних вікнах колихнулися фіранки. Мені здається, до мене долинав чийсь тихий сміх. Чи зумію я вистояти, père ? Або зазнаю поразки, незважаючи на всі мої добрі наміри?

Три тижні. Три тижні кошмару. Мені варто було б очиститися від сумнівів і слабкостей. Але страх не залишає мене. Минулої ночі я бачив її уві сні. Ні, це був не чуттєвий сон – я марив про якусь незрозумілу погрозу. Це тому, що вона вносить сум’яття в мої думки, père . Безлад.