Джоанн Харрис - Шоколад

– Тримай. Це тобі, – жваво промовила вона, впихаючи в мою долоню жменю награбованих коштовностей. – Бери. У мене цього добра багато, – посміхнувшись мені сліпучою чарівною посмішкою, вона вискочила із шоколадні, а я стояла й дивилася, як з моєї руки сиплються на підлогу, немов сльози, ланцюжки, сережки і яскраві пластмасові дрібнички в позолоті.

По обіді ми з Анук вирушили гуляти до Маро. У променях весняного сонця табір річкових блукачів виглядає привітним і життєрадісним: скло й фарба блищать, на мотузках, натягнутих між судами, тріпоче на вітрі випрана білизна. Арманда сиділа в кріслі-гойдалці у своєму тінистому палісаднику й дивилася на ріку. Ру з Мехмедом на крутому скаті даху її будинку латали пошкоджені місця покрівельною плиткою. Я відзначила, що зогнилий карниз фронтону й шпиль замінили на нові і пофарбували у яскраво-жовтий колір. Я махнула чоловікам на знак вітання й присіла біля Арманди на огорожу палісадника. Анук втекла до річки шукати своїх нових приятелів, з якими вона познайомилася напередодні ввечері.

Вигляд у бабусі стомлений, обличчя одутле під широкими крисами солом’яного капелюха. На колінах лежить шматок тканини з незакінченою вишивкою, але видно, що вона до нього не торкалася. Арманда коротко кивнула мені, але нічого не сказала. Крісло під нею непомітно погойдується – тик-тик - тик . На доріжці під кріслом спить її кішка.

– Сьогодні вранці приходила Каро, – нарешті вимовила вона. – Здається, я мала б почуватися ощасливленою.

Вона роздратовано зітхнула, знову захиталася. Тик-тик-тик .

– За кого вона себе має? – раптом розлютилася Арманда. – Теж мені, Марія-Антуанетта! – Вона про щось похмуро замислилася, розгойдуючись усе сильніше. – Усе повчає: це можна, те не можна. Лікаря свого притягла… – Вона зупинила на мені свій пронизливий пташиний погляд. – Зануда противна. Завжди такою була. Вічно розповідала казки своєму татку, – вона реготнула. – Як би там не було, характер свій вона успадкувала не від мене. І близько нічого від мене немає. Не потрібні мені ні лікарі, ні священики. Я сама знаю, що робити.

Арманда з викликом задерла підборіддя й загойдалася ще швидше.

– Люк теж з нею приходив? – запитала я.

– Ні, – хитнула вона головою. – Він поїхав до Ажену на шаховий турнір. – Її риси пом’якшилися. – Вона не знає, що я з ним зустрічалася, – із задоволенням доповіла Арманда. – І ніколи не довідається. – Вона посміхнулася. – Мій онук – чудовий малий. Уміє тримати язика за зубами.

– Я чула, він згадував нас із вами сьогодні в церкві, – повідомила я. – Казав, що ми знаємося з небажаними елементами, як мені передали.

Арманда пирхнула.

– У своєму домі я сама собі господиня, – уривчасто кинула вона. – Я вже казала це Рейно. І отцю Антуану, що був раніше, до нього, теж. Але вони так нічого й не зрозуміли. Вічно повторюють одну й ту саму нісенітницю. Єдність суспільства. Традиційні цінності. І все в такому дусі.

– Виходить, подібне вже траплялося? – запитую я.

– О, так, – вона енергійно труснула головою. – Давно. Рейно тоді, напевно, було стільки років, скільки зараз Люку. Звичайно, бурлаки й після того у нас з’являлися, але вони надовго не затримувалися. Дотепер… – Вона оглянула свій недофарбований будинок. – Гарний буде, так? – задоволено вимовила вона. – Ру каже, до ночі все скінчить. – Вона раптом насупилася. – Я маю право давати йому роботу, скільки захочу, – роздратовано заявила вона. – Він чесна людина й добрий майстер. І Жорж нехай мені не вказує. Це не його справа.

Арманда взяла до рук вишивку й знову поклала, не зробивши жодного стібка.

– Не можу зосередитися, – сердито сказала вона. – Мало того, що довелося встати вдосвіта через ці дзвони, так потім ще Каро заявилася з кислою пикою. «Ми молимося за тебе щодня, матусю , – передражнила вона дочку. – І ти повинна зрозуміти, чому ми так хвилюємося за тебе» . За себе вони хвилюються, непокояться через своє становище в суспільстві. Соромиться власної матері. Я повсякчас нагадую їй і всім про її походження.

Арманда самовдоволено посміхнулася.

– Поки я жива, вони знають: є на світі люди, які пам’ятають все. Були в неї неприємності через одного хлопця. Хто за це заплатив, га? Та й він – Рейно, пан Непорочність… – Її очі заблищали зловтіхою. – Об заклад готова побитися, тільки я одна й жива ще з усіх тих, хто пам’ятав той давній випадок. Узагалі-то про нього мало хто знав. А то великий був би скандал, якби я не вміла тримати язика за зубами. – Вона кинула на мене шахраюватий погляд. – І не дивися так на мене, дівчинко. Я ще не розучилася зберігати таємниці. Думаєш, чому він не чіпає мене? Бо якби мав це на меті, міг би такого навернути! Каро знає. Вона вже намагалася… – Арманда весело розреготалася, хе-хе-хе.