Джоанн Харрис - Шоколад

Це її свято приречене на провал. Навіть подумати смішно, що воно може відбутися при наявності настільки сильної опозиції. Я буду читати проповіді проти нього щонеділі. Буду називати імена її помічників і молитися про їхній порятунок. Цигани вже посіяли неспокій у місті. Мускат скаржиться, що своєю присутністю вони розполохали його клієнтуру. З їхнього кубла повсякчас чути шум, музику. Маро перетворився на плавучі нетрі. Ріка забруднена бензином і сміттям. А його дружина, я чув, привітала їх. На щастя, Мускат досить сміливий. Клермон розповідав, минулого тижня він хутко відіслав їх геть, коли ті наважилися переступити поріг його кав’ярні. Бачиш, père , при всій їхній браваді вони звичайні боягузи. Мускат перекрив стежку, що веде з Маро, щоб вони не шастали. Від думки про те, що вони можуть учинити насильство, я тремчу від жаху, père , але, з іншого боку, це було б на краще. Тоді я зміг би викликати сюди поліцію з Ажена. Мабуть, переговорю ще раз із Мускатом. Він придумає, як вчинити.

Судно Ру – найближче до берега, пришвартоване трохи подалі від інших, навпроти будинку Арманди. На носі розвішані паперові ліхтарики, схожі на фрукти. Маро зустрів нас гострим запахом смаженої їжі, що готується на березі ріки. Вікна Арманди з видом на ріку відчинені навстіж, на воду нерівними відблисками падає світло, що ллється з будинку. Мене вразила відсутність сміття, вразило, з якою старанністю всі відходи згрібаються в металеві контейнери, де потім спалюються. На одному із човнів далі по ріці зазвучала гітара. Ру сидів на невеликому пірсі й дивився на воду. Біля нього вже зібралася маленька групка людей. Я впізнала Зезет, дівчину на ім’я Бланш, араба Мехмеда. Поруч хтось готував їжу на переносній жаровні, у якій палало вугілля.

Анук негайно ж побігла до багаття. Я почула, як Зезет ласкаво попередила її:

– Обережно, дитинко, не обпечися.

Бланш простягнула мені кухоль з теплим пряним вином.

– Спробуй.

Посміхаючись, я беру вино. Воно приємне, з гострим присмаком лимона й мускатного горіха, і таке міцне, що я ледь не похлинулася. Уперше за багато тижнів ніч видалася ясною, від нашого подиху в нерухомому повітрі утворюються білясті дракончики. Над рікою висить легкий серпанок, прорізаний тут і там вогниками із човнів.

– Пантуфль теж хоче, – заявила Анук, показуючи на каструлю з пряним вином.

– Пантуфль? – перепитав Ру з посмішкою.

– Це її кролик, – поспішила пояснити я. – Її… уявний друг.

– Я не певен, що Пантуфлю це буде до смаку, – каже він. – Може, краще налити йому яблучного соку?

– Я запитаю в нього, – відказала Анук.

Ру тут зовсім інший, більш розкутий. Його силует вирізняється у відблисках полум’я, коли він перевіряє готовність їжі. Мені запам’яталися річкові раки, запечені на жаринах, сардини, молода цукрова кукурудза, солодка картопля, яблука у карамелі, обкачані в цукрі й обсмажені в олії, що кипить, пишні млинці, мед. Ми їли просто руками з олов’яних тарілок, пили сидр і пряне вино. Декілька дітлахів разом з Анук грались на березі ріки.

Прийшла Арманда.

– Ех, коли б я була молодшою, – зітхнула вона, гріючи руки над жаровнею, – я б проводила так кожну ніч. – Вона взяла з вугілля гарячу картоплину й, щоб остудити її, стала спритно перекидати з долоні на долоню. – Ось про таке життя я мріяла в дитинстві. Плавучий будинок, купа друзів, гулянки щовечора… – Вона кинула на Ру сардонічний погляд і заявила: – Мабуть, я втекла б із тобою. Руді чоловіки завжди були моєю слабкістю. Може, я й стара, але, присягаюся, могла б навчити тебе дечому.

Ру посміхнувся. Цього вечора він тримався без тіні ніяковості, був добродушний, часто наповнював кухлі вином і сидром. Відчувалося, що йому подобається приймати гостей. Він фліртував з Армандою, щедро обсипаючи її компліментами, від яких та заходилася сміхом, схожим на кумкання. Анук він навчив кидати в ріку пласкі камінчики, так щоб вони скакали по воді, а потім показав нам свій будинок, який тримав охайним і чистим, – малесеньку кухню, сховище із запасами води й провізією, спальню під плексигласовим дахом.

– Коли я купував це судно, на нього жаль було дивитися, – розповідав він. – Я зробив ремонт, і тепер воно нічим не гірше за звичайний будинок на суші. – Він ніяково посміхнувся. Так звичайно посміхаються дорослі, зізнаючись у пристрасті до яких-небудь дитячих забав. – Стільки праці вклав, і все заради того, щоб потім лежати вночі на своєму ліжку й слухати плескіт води, дивитися на зірки.