Джоанн Харрис - Шоколад

– Я ознайомився з вашим оголошенням, – почав я знову, намагаючись поводитись шанобливо. Вона дивиться на мене з виразом ввічливого інтересу, а в очах іскриться сміх. – І хочу сказати… – Отут я кашлянув, оскільки в горлі знову накопичилась жовч. – Повинен сказати, що ви вибрали… ви обрали досить невідповідний час для свого… свята.

– Я обрала? – безневинно перепитує вона. – Ви маєте на увазі святкування Великодня? – Вона пустотливо посміхнулася. – Якщо не помиляюся, церковні свята у вашій компетенції. Вам слід урегулювати це питання з папою римським.

Я зупинив на ній холодний погляд.

– Вважаю, ви чудово розумієте, що я маю на увазі.

Знову такий самий ввічливий питальний погляд.

– Свято шоколаду. Запрошуються всі. – У мені, немов молоко, що скипає, піднімається неприборканий гнів. Я осліплений люттю, на мить втрачаю контроль над собою і з осудом тицяю в неї пальцем. – Я здогадуюся, навіщо ви все це затіяли.

– Дозвольте вгадати, – голос у неї м’який, зацікавлений. – Це ворожий випад проти вас особисто. Злісна спроба розхитати підвалини католицької церкви. – Вона раптом пронизливо розреготалася. – Борони боже, щоб шоколадня на Великдень торгувала крашанками, – голос у неї тремтливий, майже переляканий, хоча мені незрозуміло, чого вона боїться. Рудий витріщається на мене лютим поглядом. Вона відсапалася, страх, що, як мені здалося, мимоволі відбився на її обличчі, зник під маскою незворушності. – Я певна, тут достатньо місця для нас обох, – спокійно виголошує вона. – А ви ще не передумали? Може, все-таки вип’єте чашку шоколаду? Я могла б пояснити, що…

Я розлючено труснув головою, начебто пес, якому дошкуляють оси. Її спокій бісить мене. Я чую в голові якесь гудіння, приміщення захиталося перед очима. Вершковий запах шоколаду доводить мене до божевілля. Усі мої почуття раптом загострилися до межі: я відчував аромат її парфумів, він пестив, оповивав запахом лаванди, я відчував теплі пряні пахощі, якими вона натирала свою шкіру. Мені також б’ють у ніс сморід дурманної суміші, мускусу, моторного мастила, поту й фарби, що линуть від її рудого приятеля, який стоїть трохи віддалік.

– Я… ні… я…

Як це не жахливо, але я забув усе, що збирався сказати. Щось про повагу, здається, про суспільство. Про те, що ми повинні діяти заодно, про доброчинність, порядність, про моральні принципи. Але в мене паморочилося в голові, і я просто хапав ротом повітря.

– Я… я…

Мені не дає спокою думка, що це вона наслала на мене вроки, проникнула в мою свідомість і по ниточці висмикує з мене розум… Вона нахиляється до мене, зображуючи співчуття. Її запах знову б’є мені в ніс.

– Вам погано? – Я чую її голос начебто здалеку. – Месьє Рейно, вам погано?

Тремтливими руками я відштовхую її.

– Це нічого, – нарешті до мене повернулася мова. – Просто… погано стало. Нічого. На все добре, – нетвердою ходою я наосліп йду до виходу. По обличчю мені шмагонуло червоне саше, що звисало з одвірка. Ще одне свідчення її ідолопоклонства. Я не можу позбутися думки, що саме ця безглузда річ – зв’язані докупи трави й корінці – викликала в мене нездужання, скаламутила мій розум. Хитаючись, я вириваюсь на вулицю, набираю повні легені повітря.

Ледь на голову мені впали краплі дощу, розум одразу просвітлів, але я і далі йду. Усе йду і йду.

Я йшов не зупиняючись, поки не добрався до тебе, mon père . Серце гучно калатало, по обличчю струменів піт, але тепер я нарешті відчуваю, що очистився від неї. Ти відчував те ж саме, mon père , у той день у старій канцелярії? У твоєї спокуси було таке саме обличчя?

Кульбаби проростають, їхні гіркі стебла пробиваються крізь чорнозем, біле коріння йде углиб, зміцнюється. Скоро вони зацвітуть. Вертаючись додому, я йду берегом ріки, père , спостерігаю за плавучим селищем, що росте з кожним днем, заполоняючи Тан, який нещодавно розлився. Із часу нашої з тобою останньої зустрічі човнів додалося. Ріка буквально вимощена ними; і міст не потрібний, щоб перебратися на інший берег.

Отож, що вона замислила? Хоче зібрати тут волоцюг, влаштувати вакханалію надмірностей? Скільки сил ми поклали на те, щоб винищити ті останні поганські традиції, père , і проповідували проти них, і перестерігали. Пояснили всім, що означають яйце й заєць – живучі символи живучого поганства. І якийсь час у нас був порядок. Але з її появою доведеться знову братися за мітлу. Цього разу нам кинув виклик більш підступний ворог. І моя паства – довірливі дурні – прийняла її, слухає її… Арманда Вуазен. Жюльєн Нарсіс. Ґійом Дюплесі. Жозефіна Мускат. Жорж Клермон. У завтрашній проповіді я назву їхні імена й імена всіх тих, хто слухає її. Свято шоколаду, скажу я їм, це тільки частина однієї величезної болячки. Вона водить дружбу з річковими циганами. Злісно нехтує нашими звичаями й ритуалами. Розбещує наших дітей. У наявності всі ознаки, скажу я їм, усі ознаки її підступності.