Джоанн Харрис - Шоколад

– Він не мій священик, – швидко вставила я. – У його уяві я, як і ви, складаю велику небезпеку для Ланскне. – На обличчі Ру з’явився щирий подив. – Серйозно, – запевнила я його. – Гадаю, він вважає, що я погано впливаю на його парафіян. Щоночі влаштовую шоколадні оргії, проповідуючи обжерливість, коли всі повинні бути в ліжку, на самоті.

Його очі такого ж невизначеного відтінку, як міське небо в дощову погоду. Коли він сміється, у них мерехтять лукаві іскорки. Анук, яка досі сиділа тихо, як мишка, що було їй аж ніяк не властиво, миттєво підхопила його сміх.

– А ти хіба снідати не хочеш? – пропищала вона. – У нас є pain au chocolat . Круасани в нас теж є, але pain au chocolat смачніший.

Ру похитав головою:

– Ні, дякую.

Я поклала на тарілочку шматок пирога й поставила перед ним.

– Коштом закладу, – сказала я. – Спробуй. Я сама печу.

Очевидно, з мого боку це було необачне висловлювання, тому що він знову замкнувся, посмішка зійшла з його обличчя, поступившись уже знайомому виразу напускної байдужості.

– Я в змозі заплатити, – з викликом відповідав він. – У мене є гроші. – Він витяг з кишені комбінезона жменю монет, що покотилися по прилавкові.

– Забери, – розпорядилася я.

– Я ж сказав: я можу заплатити, – розлютився він. – Я не бідую…

Я накрила його долоню своєю. Він спробував прибрати руку, але потім зустрівся зі мною поглядом.

– Тебе ніхто ні до чого не примушує , – лагідно вимовила я, здогадавшись, що зачепила його гордість. – Я ж сама запросила тебе. – Він, як і раніше, дивився на мене вороже. – Я всіх пригощала. Каро Клермон. Ґійома Дюплесі. Навіть Поля-Марі Муската, який випхав тебе зі своєї кав’ярні. – Я помовчала, даючи йому можливість осмислити мої слова. – І ніхто з них не відмовився. Чому ж ти вважаєш для себе можливим відкинути мою гостинність? Чи ти якийсь особливий?

І тоді він засоромився свого спалаху. Пробуркотів щось невиразно собі під ніс. Потім знову подивився мені в очі й посміхнувся.

– Вибач, – сказав він. – Я просто не так зрозумів. – Збентежений, він почекав кілька секунд, а тоді нарешті взяв пиріг. – Але наступного разу я чекаю тебе у своєму будинку, – рішуче заявив він. – І буду глибоко ображений, якщо ти не прийдеш.

Далі Ру поводився привітно й набагато вільніше. Якийсь час ми говорили на нейтральні теми, але поступово наша бесіда набула більш відвертого характеру. Я довідалася, що Ру жив на воді от уже шість років, спочатку один, потім знайшов собі супутників. Раніше він був будівельником і тепер заробляв на життя, виконуючи ремонтні роботи, а влітку й восени збирав урожай з полів. Очевидно, до бродячого способу життя його змусили якісь неприємності, але я розуміла, що не треба розпитувати далі.

Із появою моїх перших завсідників він одразу зібрався йти. Ґійом чемно привітався з ним, Нарсіс привітно кивнув, але все-таки мені не вдалося переконати Ру залишитися й поговорити з ними. Він запхнув до рота залишки свого пирога і, з виразом гордовитої байдужості, що, як йому здавалося, був найдоречнішим у присутності чужих людей, покинув шоколадню.

Біля дверей він, немов отямившись, раптово обернувся й сказав:

– Не забудь про запрошення. У суботу, о сьомій годині вечора. І маленьку незнайомку не забудь привести, – і з цими словами він вийшов перш, ніж я встигла подякувати йому.

Ґійом довше, ніж зазвичай, пив свій келих шоколаду. Нарсіса змінив Жорж, потім Арнольд прийшов купити три трюфелі, просочені шампанським, – він завжди купував три трюфелі зі смаком шампанського, при цьому винувато опустивши очі, приховуючи власне нетерпіння, – а Ґійом усе сидів і сидів на своєму звичайному місці, і з обличчя його не сходила тривога. Кілька разів я намагалася розговорити його, але він чемно відбувався односкладовими фразами, думаючи про щось своє. Під його табуретом нерухомо лежав млявий Чарлі.

– Учора я розмовляв з кюре Рейно, – нарешті вимовив Ґійом, та так раптово, що я аж здригнулася. – Запитав його, як вчинити з Чарлі.

Я пильно поглянула на нього.

– Йому це важко зрозуміти, – провадить Ґійом, як завжди, неголосно, але виразно. – Він думає, я пручаюсь, відмовляючись слухати ветеринара. Гірше за те, він вважає мене дурнем. Зрештою, Чарлі ж не людина. – Він замовкає. Я чую, як він важко ковтає слину, намагаючись подолати своє горе.

– Що, йому геть кепсько?

Відповідь я вже знаю. Ґійом дивиться на мене сумно:

– Так.

– Зрозуміло.

Ґійом машинально нахилився й почухав у Чарлі за вухом. Пес байдуже змахнув хвостом і тихо заскиглив.