Джоанн Харрис - Шоколад

Я поспішно запевнила її, що це не так.

– Тоді добре. – Вона з видимою насолодою ковтнула міцний підсолоджений напій. – Смачно. Дуже смачно. Дуже бадьорить, так? Так званий стимулятор.

Я кивнула.

– Кажуть, також підсилює пристрасть, – додала Арманда, проказливо поглядаючи на мене через чашку. – Чоловікам, що сидять у кав’ярні, я б порадила бути пильнішими. Любов нікого не минає! – Вона пронизливо засміялася. Відчувалося, що вона напружена; її пазуристі руки тремтіли. Кілька разів вона хапалася за свій капелюшок, нібито поправляючи його.

Я нишком глянула на свій наручний годинник під прилавком, але Арманда помітила мій рух.

– Не сподівайся, що він з’явиться, – кинула вона. – Мій онук. Я так і так його не чекаю… – Але вигляд її свідчив про інше. Сухожилля на її горлі надулися, як у старої танцівниці.

Ми трохи потеревенили про усілякі дрібниці, обговорили дитячу ідею про свято шоколаду – Арманда заходилася сміхом, коли я розповідала їй про Ісуса й папу римського з білого шоколаду, – поговорили про річкових циган. Зважаючи на все, Арманда сама, на своє ім’я, замовила для них провізію. На превелике обурення Рейно. Ру запропонував заплатити готівкою, але вона вирішила, нехай він залатає їй діри на даху. Жорж Клермон казиться, з бешкетною усмішкою додала вона.

– Він думає, начебто, крім нього, мені нема на кого покластися, – зловтішалася Арманда. – Такий точно противний, як вона, теж вічно скиглить про занепад, про вогкість. Обоє намагаються вижити мене з мого будинку, от до чого хилять. Хочуть, щоб я проміняла свій чудовий будиночок на якийсь мерзенний притулок для старих, де навіть у туалет потрібно відпрошуватися! – обурювалася вона, гнівно блискаючи очима. – Нічого, я їм покажу. Ру колись був будівельником, до того, як став річковим бурлакою. Зі своїми друзями він з мого будинку цукерочку зробить. І я вже краще чесно заплачу чужим, аніж дозволю цьому недоумкові лагодити мій дах безкоштовно.

Руками, що тремтіли, вона знову поправила криси капелюха.

– Я зовсім його не чекаю.

Її слова точно не стосувалися зятя. Я поглянула на годинник. Двадцять хвилин на п’яту. Уже починало темніти. Але ж я була так впевнена… От до чого призводить втручання в чужі справи, лаяла я себе. Як просто заподіяти біль – собі й іншим.

– Я й не думала, що він прийде, – провадила Арманда тим самим бадьорим безапеляційним тоном. – Вона про це подбала. Розтлумачила йому, що до чого. – Бабуся почала злазити з табурета. – Я забрала в тебе занадто багато часу. Час іти…

– М-м-мені…

Арманда різко обернулася, дивом не впавши з табурета. У дверях стояв її онук. На ньому джинси й синя спортивна куртка, на голові – мокра бейсболка. У одній руці він тримає маленьку порвану книжку у твердій палітурці. Голос тихий і боязкий.

– Мені довелося д-дочекатися, коли м-мама піде. Вона в п-перукарні. Повернеться не раніше шостої.

Арманда вп’ялася в нього поглядом. Вони не торкнулися одне одного, але мені здалося, начебто між ними блиснув електричний розряд. Обома володіли складні почуття, які мені було важко аналізувати, але я відчувала, як з них мало не фізично виходило щире тепло, гнів, збентеження, каяття, докори сумління… І за всім цим – прихована ніжність.

– Ти промок до рубця, – порушила мовчання я. – Піду приготую тобі гарячий напій. – Я вирушила на кухню. Ледь вийшла, голос хлопчика знову забринів – тихо й нерішуче.

– Спасибі за к-книжку, – сказав він. – Я приніс із собою, – він простягнув її, немов білий прапор. Порваний томик, як кожна книжка, що її читають і перечитують з любов’ю багато разів. Це не сховалося від уваги Арманди, і риси її пом’якшилися.

– Прочитай мені свого улюбленого вірша, – попросила вона.

Я поралася на кухні, наливаючи шоколад у два високі келихи, додаючи вершки й лікер «Калуа», грюкаючи горщиками й пляшками, щоб у бабусі з онуком створилася ілюзія самоти, і слухала, як хлопчик декламує. Спочатку він читав стримано, але поволі його голос набув сили й ритмічності. Слів я не розрізняла, здалеку здавалося, начебто він не то читає молитву, не то виголошує викривальну промову.

Я помітила, що, читаючи вірш, хлопчик не затинається.

Я обережно поставила на прилавок два келихи. З моєю появою Люк замовк на півслові, дивлячись на мене із ввічливою недовірою з-під чубчика, що падав на очі, немов полохливий поні, який сором’язливо затуляється гривою. Він церемонно подякував мені й пригубив келих, – більше з побоюванням, аніж із задоволенням.