Джоанн Харрис - Шоколад

Дзвони Парижа, Рима, Кельна, Праги. Ранковий передзвін і жалобний сполох. Боєм дзвонів супроводжувалися будь-які зміни протягом усього часу наших мандрів. Пронизливе бамкання великодніх дзвонів дотепер болем озивається в мене у вухах.

– І шоколадки летять над полями й містами, а потім вивалюються із дзвонів. Деякі розбиваються при падінні на землю. Але діти високо на деревах будують гнізда й ловлять ними яйця, що впали, праліне, шоколадних курочок і кроликів, зефір і мигдаль…

Жанно повертається до мене. Він збуджений, широко посміхається.

– Кльово!

– От чому на Великдень ви їсте шоколад.

– Зробіть це! Будь ласка, зробіть! – зненацька із силою й благоговінням у голосі прохає він.

– Що зробити? – запитую я, спритно обвалюючи трюфелі в какао-порошку.

– Ну це! Великодню казку. Це ж буде так здорово… Дзвони, папа римський і все таке… Ви могли б улаштувати свято шоколаду… На цілий тиждень… І в нас теж були б гнізда… І ми ловили б крашанки… І… – Він схвильовано замовкає й наполегливо тягне мене за рукав. – Мадам Роше… Будь ласка…

Анук за його спиною пильно дивиться на мене. За нею десять замурзаних мордочок ворушать губами в беззвучному благанні.

– Grand Festival du Chocolat. [29] Велике свято шоколаду ( фр. ). – Я замислююсь. За місяць зацвіте бузок. Я завжди роблю для Анук гніздечко з яйцем, на якому срібною поливою пишу її ім’я. Це свято могло б стати нашим особистим тріумфом, наочним свідченням того, що містечко прийняло нас. Ідея для мене не нова, але у вустах цього хлопчика вона звучить майже як факт.

– Потрібні афіші, – кажу я нібито із сумнівом.

– Ми їх напишемо! – першою пропонує Анук. Її обличчя палає від захвату.

– І прапори… Прапори…

– Вимпели…

– І Ісус із шоколаду на хресті з…

– Папа римський з білого шоколаду…

– Шоколадні баранчики…

– Будемо катати з гірки фарбовані яйця, шукати скарби…

– Запросимо всіх, це буде…

– Круто!

– Так круто…

Я зі сміхом махаю руками, закликаючи до мовчання. З моїх долонь летить їдка шоколадна пудра.

– Афіші за вами, – кажу я. – Решту залиште мені.

Анук кидається до мене, розкинувши руки. Від неї відчайдушно пахне сіллю, дощем, кислуватим запахом ґрунту й твані, у сплутаному волоссі блищать крапельки води.

– Ходімо до моєї кімнати! – кричить вона мені у вухо. – Можна, maman , так? Скажи, що можна! Ми почнемо прямо зараз. У мене є папір, олівці…

– Можна, – дозволяю я.

За годину вітрину прикрашає величезний плакат – ескіз Анук у виконанні Жанно. На ньому великими нерівними зеленими літерами виведено:

Довкола тексту граються фантастичні істоти. Фігура в сутані й високій короні – напевно, папа римський. Біля ніг його неохайно наклеєні вирізані з паперу дзвони. Усі вони посміхаються.

Майже всю другу половину дня я обробляю нову партію брикетів шоколадної глазурі й прикрашаю вітрину. Трава – товстий шар зеленого цигаркового паперу. Квіти – паперові нарциси й маргаритки. До віконної рами пришпилені вироби Анук. Скелястий схил гори споруджений з наставлених одна на одну бляшанок з-під какао-порошку, пофарбованих у зелений колір. Схил покритий м’ятим целофаном, що зображує поля. Повз них в’ється змійкою, тікаючи в долину, синя шовкова стрічка ріки, на якій мирно стоять, не відбиваючись у воді, плавучі будинки. А внизу процесія шоколадних фігурок: коти, собаки, кролики, хто з очима-родзинками, хто з рожевими марципановими вушками, хвости з лакриці, у зубах цукрові квіточки… І миші. Усюди, де тільки можна. На схилах, у затишних куточках, навіть на палубах плавучих будинків. Рожеві й білі мишки із зацукрованого арахісу, із шоколаду всіх кольорів, строкаті, відлиті під мармур мишки із трюфелів і вишневого лікеру-крему, вишукано підфарбовані мишки, плямисті мишки в цукровій глазурі. А над ними підводиться у всій своїй пишноті Щуролов. На ньому червоно-жовте вбрання, в одній руці сопілочка з ячмінного цукру, в іншій – капелюх. У мене на кухні сотні формочок: тонкі пластмасові – для яєць і фігурок, керамічні – для рельєфних зображень і шоколадних цукерок з лікером. Завдяки ним я можу відтворити будь-який вираз обличчя на порожній шоколадній шкаралупці, на якій потім вузькою трубочкою вичавлюю волосся та інші деталі. Тулуб і кінцівки я роблю з окремих шматочків і скріплюю їх у цілісний силует за допомогою дроту й розплавленого шоколаду… Залишилося тільки вдягти фігурку: червоний плащ із марципана, із цього ж матеріалу сорочка з поясом і капелюх з довгим пером, що підмітає землю біля його ніг, взутих у чоботи. Мій Щуролов трохи схожий на Ру – такий самий рудий, у такому ж безглуздому вбранні.