Джоанн Харрис - Шоколад

– Мені шкода, що так вийшло, – звернулася я до них. – Мешканці Ланскне-су-Тан не надто гостинні.

Ру зміряв мене невиразним поглядом.

– Мене звати Віана, – відрекомендувалася я. – Я відкрила тут chocolaterie . Просто напроти церкви. «Небесний мигдаль» називається.

Він пильно дивився на мене, старанно демонструючи байдужість, чим одразу нагадав мені саму себе в недалекому минулому. Я хотіла сказати йому – їм усім, – що мені зрозумілі їхній гнів і образа, що я теж пройшла через приниження, що вони не самотні у своїх негараздах. Але я також знала, що в цих людях глибоко вкоренилося почуття власної гідності, і вони до останнього, навіть якщо втратять все, що мають, будуть демонструвати нікчемний дух протиріччя. Співчуття було їм потрібне менш за все.

– Завітали б до мене завтра, – ненав’язливо запропонувала я. – Пивом я не торгую, але, думаю, моя кава вам сподобається.

Він поглянув на мене пильно, немов намагався визначити, чи не знущаюся я з нього.

– Приходьте, прошу вас, – наполягала я. – Покуштуєте каву з пирогом за рахунок закладу. Запрошую всіх.

Худенька дівчина глянула на своїх друзів і стенула плечима. Ру відповів їй таким точно рухом.

– Може, й зайдемо, – ухильно сказав він.

– У нас весь день розписаний по хвилинах, – зухвало мовила дівчина.

– Знайдіть віконце, – посміхнулася я.

Знову той самий підозріливий погляд, що оцінює.

– Може, знайдемо, а може, й ні.

Вони попрямували до Маро, а я дивилася їм услід. З пагорба до мене бігла Анук. Поли її червоного плаща розвівалися, немов крила екзотичного птаха.

– Maman, maman! Дивися, кораблі!

Якийсь час ми споглядали за ними з дитячим захватом – пласкі баржі, високі плавучі будинки з гофрованими дахами, залізні димарі, фрески, різнокольорові прапори, гасла, намальовані амулети, які бережуть корабель від нещасних випадків і аварій, маленькі барки, вудки, прикріплені до паль на ніч верші на річкових раків, подерті парасольки на палубах, багаття в сталевих циліндрах на березі ріки. Запахло горілим деревом, бензином, смаженою рибою. Над водою покотилися звуки музики – мелодійне виття саксофона, моторошне, схоже на тужливий плач. На середині Тану я розгледіла постать рудоволосого чоловіка, який стояв самотньо на палубі невигадливого чорного плавучого будинку. Помітивши, що я дивлюся на нього, він підніс руку. Я помахала у відповідь.

Уже майже стемніло, коли ми вирушили додому. У Маро саксофонові став акомпанувати барабан; його бій відбивався від води глухою луною. Кав’ярню «Республіка» я проминула, навіть не глянувши у той бік.

Майже на вершині пагорба я раптом відчула біля себе присутність якоїсь людини. Я повернула голову й побачила Жозефіну Мускат – без плаща, але з шарфом на голові, що закривав половину її обличчя. У сутінках вона здавалася блідою як мрець. Примарна тінь, та й годі.

– Біжи додому, Анук. Чекай на мене там.

Анук із цікавістю глянула на мене, потім повернулася й слухняно помчала вниз по схилу. Поли плаща несамовито тріпотіли у такт її швидким крокам.

– Я чула про твій вчинок, – голос у Жозефіни сиплий і тихий. – Ти пішла через річкових бурлак.

– Звичайно, – кивнула я.

– Поль-Марі ніби сказився, – люті нотки в її голосі сусідили із захватом. – Якби ти чула, як він тебе ганьбив!

Я засміялася й сказала спокійно:

– На щастя, мені не доводиться вислуховувати маячню Поля-Марі.

– Мені тепер теж заборонено з тобою спілкуватися, – провадила далі Жозефіна. – Він вважає, що ти на мене погано впливаєш. – Вона помовчала, дивлячись на мене з нервовою цікавістю, і додала: – Він не хоче, щоб у мене були друзі.

– Здається мені, у Поля-Марі занадто багато бажань, я тільки й чую про них, – м’яко мовила я. – Він мене зовсім не цікавить. А от ти… – Я торкнулася її руки. – Ти , на мій погляд, дуже цікава.

Жозефіна почервоніла й глянула вбік, немов очікувала побачити когось біля себе.

– Нічого ти не розумієш, – пробурмотіла вона.

– Думаю, розумію. – Кінчиками пальців я торкнулася шарфа, який приховував її обличчя. – Навіщо ти це носиш? – раптово запитала я. – Може, поясниш?

Вона подивилася на мене з надією й страхом. Труснула головою. Я обережно потягнула за шарф.

– Ти ж непогана з себе, – сказала я, відкриваючи її обличчя. – Могла б стати красунею.

Під нижньою губою в неї я побачила свіжий синець, який здавався багряним у сутінковому світлі. Вона відкрила рота, збираючись збрехати. Я зупинила її.