Джоанн Харрис - Шоколад

Я зазирнула до кав’ярні й, забарившись трохи на порозі, ввійшла. Мускат стояв за шинквасом. Побачивши мене, він розплився в усмішці. Його погляд майже непомітно оцінив мої ноги, піднявся до грудей – хлоп, хлоп . Очі спалахнули, як лампочки на ігровому автоматі. Він поклав долоню на насос пивної бочки, зігнувши в лікті одну м’ясисту руку.

– Що бажаєте?

– Каву з коньяком, будь ласка.

Каву він подав мені в маленькій коричневій чашечці із двома кубиками цукру в обгортці. Я сіла за столик біля вікна. Двійко старих – один з орденом Почесного легіону [20] Найвища нагорода у Франції, яку присуджує президент Республіки за військові або громадянські заслуги. на потертому лацкані – підозріливо косували на мене.

– Може, компанію тобі скласти? – крикнув Мускат через шинквас із самовдоволеною усмішкою. – А то вигляд у тебе трохи… засмучений . Сидиш там сама, нудьгуєш.

– Спасибі, не треба, – чемно відмовилася я. – Узагалі-то я хотіла б побачити Жозефіну. Вона тут?

Мускат глянув на мене роздратовано, настрій у нього раптово зіпсувався.

– Ах так, це ж твоя подружка, – непривітно вимовив він. – Трохи ти спізнилася. Вона щойно піднялася нагору, лягла відпочивати. Знову мігрень. – Він заповзявся з люттю начищати келих. – Півдня шляється по крамницях, а потім цілий вечір у ліжку валяється, коли я отут один гарую як проклятий.

– Сподіваюся, вона при здоров’ї?

Він подивився на мене й відповів сердито:

– Зрозуміло. Чого б їй хворіти? Якщо б тільки ще її чортова світлість частіше підводила з ліжка свою товсту сідницю, тоді, мабуть, нам вдавалося б якось зводити кінці з кінцями. – Крекчучи від напруги, він запхнув у келих обгорнений серветкою кулак. – Я хочу сказати… – Він енергійно труснув рукою. – От, подивися навколо. – Тут він глянув на мене, немов збираючись сказати щось іще, і раптом спрямував погляд на двері.

– Ха! – Я припустила, що він звертається до когось поза полем мого зору. – Оглухнули, чи що? Зачинено!

Чоловічий голос у мене за спиною відповів щось невиразне. Мускат широко розсунув губи в безрадісній посмішці.

– Читати не вмієте, чи що, ідіоти? – Через шинквас він показав на жовте оголошення біля дверей. – Забирайтеся звідси, швидко!

Бажаючи подивитися, що відбувається, я підвелася. Біля входу стояли в нерішучості п’ять людей – двоє чоловіків і три жінки. Усі п’ятеро дотепер були мені незнайомі. Люди як люди, нічим не примітні, просто в чомусь не схожі на місцевих жителів. Штани в латках, грубі черевики й вицвілі футболки безпомилково видають у них чужинців. Я мала б одразу впізнати їх. Колись я сама була такою. У перемовини з Мускатом вступив рудий чоловік, який перетягнув чоло зеленою хусткою, щоб волосся не лізло на очі. Погляд у нього насторожений, голос демонстративно рівний.

– Ми нічого не продаємо, – пояснює він. – Просто хочемо замовити пару келихів пива й каву. Жодних незручностей для вас.

Мускат презирливо глянув на нього.

– Я ж сказав: зачинено.

Одна з жінок, худенька непоказна дівчина з проколотою бровою, потягнула рудого за рукав:

– Не треба, Ру. Давай краще…

– Почекай, – той нетерпляче відкинув її долоню. – Нічого не розумію. Мадам, що була тут хвилину тому… ваша дружина… вона хотіла…

– Плювати на мою дружину! – заверещав Мускат. – Вона під ліхтарем двома руками дупи своєї відшукати не може! Над дверима моє ім’я, і я кажу: ка-фе за-чи-не-но. – Він зробив три кроки вперед через шинквас й, руки в боки, став у проході, немов красень-ковбой з вестерна. Я побачила жовтуватий блиск кісточок його пальців, якими він вп’явся у ремінь, почула свист у його подиху. Обличчя у нього спотворилося від гніву.

– Ясно, – обличчя Ру залишалося безпристрасним. Ворожим поглядом він обвів неквапно нечисленних відвідувачів кав’ярні. – Виходить, зачинено. – Ще один погляд. На мить я зустрілася з ним очима. – Для нас зачинено, – тихо додав він.

– А ти не такий дурний, яким здався спершу, – з недоброю усмішкою наголосив Мускат. – Ми з минулого разу ситі вами донесхочу. Більше терпіти не станемо!

– Що ж, гаразд. – Ру повернувся й пішов геть.

Мускат проводжав його поглядом, крокуючи на негнучких ногах з пихатим видом, немов пес, який почув бійку.

Залишивши на столику недопиту каву, я мовчки пройшла повз нього на вулицю. Чайових, сподіваюся, він від мене не чекав.

Річкових циганів я нагнала на середині вулиці Сітуайєн-Лібр. Знову почав сіятися дрібний дощ. Усі п’ятеро, понурі й похмурі, плелися у бік Маро, де стояли їхні судна. Тепер і я їх побачила. Десять, двадцять – ціла флотилія синьо-біло-червоних плавучих будинків. На деяких майорить мокра білизна, інші оздоблені картинами на сюжети арабських казок, килимами-літаками і єдинорогами, що відбиваються в каламутній зеленій воді.