Джоанн Харрис - Шоколад

Книжка із загнутими сторінками, захована на дні одежної шафи. Хлопчик, що з пафосом нашіптує собі чудові рядки. Прийди, будь ласка, – молю я подумки. Заради Арманди, прошу тебе.

Щось здригнулося в його очах.

– Мені треба йти.

Кароліна нетерпляче чекала його біля виходу.

– Візьми, будь ласка. – Я знову простягнула йому маленький пакетик із праліне. У хлопчика є таємниці. Вони просяться назовні. Непомітно для матері він забрав пакетик і посміхнувся.

– Скажіть їй, я прийду, – вимовив він одними губами, так що мені здалося, начебто я вигадала його слова. – С-с-скажіть, що у середу, коли m-maman піде до перукарні. – І він пішов.

Пізніше з’явилася Арманда, і я розповіла їй про візит її дочки й онука. Вона хитала головою й трусилася від сміху, коли я переказувала свій діалог з Кароліною.

– Хе-хе-хе! – сидячи в продавленому кріслі із чашкою кавового шоколаду в маленькій старечій ручці, вона як ніколи була схожа на лялечку з яблучним личком. – Бідолашна Каро. Диви, як не любить, щоб їй нагадували про матір. – Вона з насолодою ковтнула із чашки. – Коли ж вона відстане? – буркотіла Арманда. – Розповідає тобі, що мені можна, що не можна. Діабет у мене, ага. Це все її лікарі вигадали, – крекнула вона. – А я ж дотепер жива, хіба ні? Я і так обережна, та ж ні, їм цього замало. Хочуть, щоб усі жили за їхньою вказівкою. – Вона похитала головою. – Бідний хлопчик. Він затинається, ти помітила?

Я кивнула.

– Заслуга його матері, – презирливо кинула Арманда. – Залишила б його в спокої – але ні, знову ні. Вічно його виправляє. Вічно чимсь незадоволена. Тільки псує дитину. Вигадала собі, що в нього слабке здоров’я. – Вона глумливо пирхнула. – Дала б пожити йому на повну силу, одразу б усі болячки минули, – рішуче заявила вона. – Нехай би бігав, не думаючи про те, що станеться, якщо він упаде. Йому не вистачає свободи. Не вистачає повітря .

Я сказала, що всі матері опікують своїх дітей і це цілком природно.

Арманда кинула на мене іронічний погляд.

– Це ти називаєш опікою? Як омела «опікує» яблуні? – Вона посміхнулася. – У мене в садку росли яблуні. Отож, омела задушила їх усі, одну по одній. Мерзенна рослина. І нічого собою не являє – просто гарні ягідки. Слабеньке, але, Боже, до чого пролазливе! – Вона ковтнула із чашки. – І отруює все, до чого не доторкнеться. – Арманда багатозначно кивнула. – Це і є моя Каро. У чистому вигляді.

По обіді я знову зустріла Ґійома. Він зазирнув до шоколадні тільки для того, щоб привітатися. Затримуватися він не став, пояснивши, що прямує до кіоскера за своєю підпискою. Ґійом любить читати про кіно, хоча кінотеатри ніколи не відвідує. Щотижня йому надсилають цілий стос журналів: «Відео», «Сінеклуб», «Телерама», «Фільм-Експрес». Йому належить єдина в містечку супутникова антена, і в його маленькому самотньому будиночку є телевізор з великим екраном, а на стіні над полицями з незліченними відеокасетами висить відеомагнітофон фірми «Тошіба». Я відзначила, що Чарлі, понурий і млявий, знову сидів у хазяїна на руках. Кожні кілька секунд той ласкаво погладжував пса по голові. Цей жест мені вже добре знайомий. Ґійом начебто прощався зі своїм вихованцем.

– Як він? – нарешті запитала я.

– Тримається, – відповів Ґійом. – Ще сповнений життєвих сил. – І вони пішли далі. Щуплий франтуватий чоловік міцно притискав до себе сумного пса із коричневою шерстю, начебто від цього залежала його доля.

Повз пройшла Жозефіна Мускат. До шоколадні вона не зайшла. Я була навіть трохи розчарована, тому що сподівалася ще раз поговорити з нею. Але вона лише на ходу кинула в мій бік божевільний погляд і поспішила далі, тримаючи руки глибоко в кишенях плаща. Я помітила, що обличчя в неї опухло, губи щільно стиснуті, замість очей вузькі щілинки, хоча, можливо, вона просто мружилася від мряки; голова обмотана, немов бинтами, безбарвним шарфом. Я погукала її, але вона, не відповідаючи, побігла ще швидше, начебто тікала від близької небезпеки.

Я стенула плечима, залишивши спроби затримати її. Потрібний час, щоб та чи інша людина визнала тебе. А часом визнання доводиться домагатися ціле життя.

Проте пізніше, коли Анук пішла гратися до Маро, я зачинила крамницю до наступного ранку й мимоволі покрокувала по вулиці Сітуайєн-Лібр у бік кав’ярні «Республіка» – маленького вбогого закладу з мильними розводами на вікнах і начерканою у них від руки незмінною specialitè du jour . [19] Страва дня. Неохайний навіс ще більше затемнював похмуре приміщення, де з двох боків від круглих столиків стояли два притихлі ігрові автомати. Декілька відвідувачів за столиками, потягуючи хто каву з вершками, хто пиво, тужно розмовляли про різні дрібниці. Пахло жирнуватою їжею, приготовленою в мікрохвильовій печі, у повітрі висіла завіса тютюнового диму, хоча я не помітила, щоб у кав’ярні хтось курив цигарки. Біля відчинених дверей на видному місці жовтіло одне з рукописних оголошень Кароліни Клермон. Над ним – чорне розп’яття.