Джоанн Харрис - Шоколад

Я став наполягати.

– Не думаю, що тут ви знайдете те, що шукаєте.

– Кожний вільний думати, як хоче. – Він дає мені зрозуміти, що розмову скінчено. І майже потішається. Одна з жінок глузливо пирхнула. – Навіть священик… – Тепер і інші засміялися. Я тримаюся. Ці люди не гідні мого гніву.

Повертаюся, щоб піти.

– Ба, чи не сам месьє кюре завітав до нас, – голос пролунав у мене за спиною, і від несподіванки я мимоволі здригнувся. Арманда Вуазен видала смішок, який більш нагадував крик ворони. – Нервуєш? – уїдливо запитує вона. – І правильно робиш. Тут не твоя територія, вірно? Що цього разу тебе привело? Поган обертаєш у християнство?

– Мадам, – незважаючи на образливі її слова, я вітаю її чемним кивком. – Сподіваюся, ви при доброму здоров’ї?

– Прямо-таки сподіваєшся? – Її чорні очі іскряться сміхом. – А в мене склалося враження, що тобі кортить провести мене в останню путь.

– Зовсім ні, – холодно, з почуттям власної гідності відповідаю я.

– От і добре. Тому що ця стара ягничка до лона церкви ніколи не повернеться, – заявляє вона. – Як би там не було, цей горішок не по твоїх зубах. Пригадую, твоя мати казала…

– Боюся, сьогодні я не маю у своєму розпорядженні часу для тривалих бесід, – різкіше, ніж збирався, обриваю її. – Ці люди… – Я жестом вказую на річкових циганів. – Із цими людьми треба терміново розібратися, поки ситуація не вийшла з-під контролю. Мій обов’язок – оберігати інтереси довіреної мені пастви.

– Ох і пустомолотом ти став, – ліниво кидає Арманда. – Інтереси довіреної тобі пастви . Я пам’ятаю тебе ще хлопчиськом, пам’ятаю, як ти грав у індіанців у Маро. Невже у великому місті тебе вчили тільки пихатості й відчуттю власної важливості?

Я сердито дивлюся на неї. Вона єдина у всьому Ланскне завжди хоче нагадати мені про те, що вже давно забуте. Здається мені, що, коли вона помре, разом з нею помре й пам’ять про ті давно минулі дні. І я майже радий цьому.

– А ви , мабуть, мрієте про те, щоб Маро був відданий на відкуп зайдам, – різко відказую я. – Однак інші городяни, у тому числі й ваша дочка, між іншим, розуміють, що, якщо дозволити їм переступити поріг…

Арманда пирхнула.

– Вона навіть говорить як ти. Сипле штампами з проповідей і паскудствами в націоналістичному дусі. Ці люди нікому не завдаватимуть збитків. Навіщо йти на них хрестовим походом, коли вони й самі скоро підуть?

Я знизую плечима. Промовляю строго:

– Мені очевидно, що ви навіть не хочете розуміти, наскільки серйозне становище.

– Узагалі-то я вже сказала Ру… – Вона махнула поволі у бік чоловіка на чорному судні, – сказала йому, що він і його друзі можуть залишатися тут, поки він не полагодить свій мотор і не запасеться провізією. – Вона дивилася на мене з виразом підступного торжества. – Так що нічого вони не порушили. Вони тут, перед моїм будинком, з мого благословення, – останнє слово вона виділила голосом, немов дражнячи мене. – І їхні друзі, коли прибудуть, теж стануть бажаними гістьми. – Вона кинула на мене зухвалий погляд. – Усі їхні друзі.

Що ж, цього слід було очікувати. Вона зробила так лише з бажання мені дошкулити. Їй подобається підбурювати суспільство, оскільки вона знає, що їй, як найстаршій жительці нашого міста, дозволено більше, ніж іншим. Сперечатися з нею даремно, mon père. Ми в тому вже не раз переконувалися. Суперечки її надихають не менше, ніж спілкування з бурлаками, їхні байки та оповідання про пригоди. Не дивно, що вона вже встигла познайомитися з ними, довідалася, як кого звати. Я не стану перед нею принижуватися, не принесу їй такої втіхи. Залагоджу справу в інший спосіб.

Принаймні одне я з’ясував в Арманди напевно. Будуть ще й інші. Скільки – поживемо, побачимо. Однак мої побоювання виправдовуються. Сьогодні три судна. Скільки ж чекати завтра?

По дорозі сюди я зайшов до Клермона. Він повідомить жителів. Я очікую на опір з боку декого – в Арманди ще залишилися друзі. Нарсіса, можливо, доведеться переконувати. Але в цілому я сподіваюся на підтримку городян. Зрештою, до мене поки ще прислухаються і моя думка чогось варта. Муската я теж побачив. До його кав’ярні заходить багато народу. Він – голова міської ради. Так, у нього є свої недоліки, але він – розсудлива людина, добрий парафіянин. І якщо виникне необхідність у суворих заходах, – зрозуміло, не хотілося б застосовувати насильство, але з цими людьми й такої можливості не можна виключати, – я переконаний, Мускат не відмовить у допомозі.