Джоанн Харрис - Шоколад

– Постарайся сховати від нього це, – сказала вона мені з божевільним блиском у серйозних очах. – Ти ж знаєш, хто він такий, еге ж?

Я дивилася на неї. Її наступна фраза, мабуть, просто пролунала в моїй уяві. Або, можливо, наші сни зіштовхнулися на мить в одну з ночей, коли ми втікали з одного міста до іншого.

– Він і є Чорний чоловік.

Рейно. Як погана карта. Знову й знову. Сміх і горе.

Анук уже давно спить, і я дістаю карти матері, уперше після її смерті. Я зберігаю їх у скриньці із сандалового дерева. М’які, вони пахнуть спогадами про неї. Я ледь не ховаю їх назад, приголомшена напливом асоціацій, викликаних цим запахом. Нью-Йорк, лотки з гарячими сосисками. «Кав’ярня де ля Пе», бездоганні офіціанти. Черниця з морозивом біля собору Паризької Богоматері. Готельні номери на одну ніч, непривітні воротарі, підозрілі жандарми, цікаві туристи. І над усім цим тінь чогось безіменного й безжалісного – якоїсь погрози , від якої ми втікали.

Я – не моя мати. Я – не втікачка. І все-таки бажання бачити, знати настільки велике, що я мимохіть дістаю карти зі скриньки й починаю їх розкладати, так само, як вона, на краю ліжка. Кидаючи погляд через плече, засвідчую, що Анук, як і раніше, спить. Я не бажаю, щоб вона відчула мою тривогу. Тасую, знімаю, тасую, знімаю, поки на руках не залишається чотири карти. Десятка пік, смерть. Трійка пік, смерть. Двійка пік, смерть. Колісниця. Смерть.

Пустельник. Вежа. Колісниця. Смерть.

Карти належать моїй матері. До мене це не має жодного стосунку, переконую я себе, хоча не важко здогадатися, хто ховається під Пустельником. Але що означає Вежа? І Колісниця? І Смерть?

Карта зі знаком «Смерть», каже мені внутрішній голос – голос матері, не завжди віщує фізичну смерть. Вона може символізувати завершення певного етапу життя. Якийсь перелом. Зміну вітрів. Так, може, це й передбачили мені карти?

Я не вірю у ворожбу. Якщо й вірю, то по-іншому, не так, як моя мати, яка по картах викреслювала безладний візерунок траєкторії нашого життя. Я не шукаю в картах виправдання за бездіяльність, не шукаю в них підтримки, коли стає важко, або розумного пояснення внутрішньому хаосу. Зараз я чую її голос і чую в ньому ті ж інтонації, що звучали на кораблі, коли вся її сила духу перетворилася на звичайну впертість, а почуття гумору – на безвихідний розпач.

А Діснейленд подивимося? Як ти вважаєш? І Флорида-Кіз? [14] Острівці Флорида-Кіз – довга видовжена коса в Атлантичному океані, по інший бік якої пролягає Мексиканська затока. І Еверглейдз? [15] См. прим. 10. У Новому Світі стільки всього цікавого, стільки чудес, про які ми навіть і мріяти не могли. Думаєш, це воно? Саме це й пророкують карти? На той час уже кожна карта, що випала, символізувала Смерть. Смерть і Чорного чоловіка, що було тепер одним і тим самим. Ми бігли від нього, а він ішов за нами в скриньці із сандалового дерева.

У якості протиотрути я прочитала Юнга й Германа Гессе й довідалася про «колективне підсвідоме». Ворожіння – це всього лише один із засобів відкрити для себе те, що нам уже відомо. Те, чого ми боїмося. Демонів не існує. Існує сукупність архетипів, спільних для всіх етапів цивілізації. Острах втрати – Смерть. Острах змін – Вежа. Острах швидкоплинності – Колісниця.

І все-таки мама померла.

Я дбайливо сховала карти до запашної скриньки. Бувай, мамо. Це кінець нашої подорожі. Ми залишимося тут і зустрінемо віч-на-віч усе, що б не приніс нам вітер. Ворожити на картах я більше не буду.

Благослови мене, отче, тому що грішний я. Я знаю, ти чуєш мене, mon père , а крім як тобі, я нікому не бажав би висповідатися. Найменше єпископові, що відгородився від турбот і тривог у своїй далекій єпархії Бордо. А в церкві так безлюдно. І я почуваю себе ідіотом, стоячи на колінах біля вівтаря й дивлячись на стражденного Господа нашого в позолоті, що зблякла від диму свічок. Темні плями надають його вигляду виразу замкнутості й підступництва, і молитва, що колись зривалася з моїх вуст, як дяка, як джерело радості, тепер грузне на язику, звучить, немов лемент на суворому гірському стрімчаку, що будь-якої хвилини може скинути на мене лавину.

Невже я зневірююся, mon père ? Ця безмовність у мені, відсутність смиренності, нездатність молитися, очиститися від скверни… Це все моя провина? Ця церква – осередок усього мого життя, і я, озираючись навколо, намагаюся розбудити в собі любов до неї. Прагну любити так само сильно, як ти любив, ці статуї – святого Ієроніма, усміхнену Мадонну, Жанну д’Арк із корогвою, святого Франциска з розфарбованими голубами. Сам я птахів не люблю. Можливо, мій тезка вважає це за гріх, але нічого поробити з собою не можу. Я відчуваю огиду, чуючи їхній клекіт, дивлячись, як вони каляють – навіть біля входу до церкви. Вони запаскудили зеленуватим лайном побілені стіни храму, пронизливо кричать під час служби… Я потруїв пацюків, що псували в ризниці шати й начиння. Хіба не слід також потруїти й голубів, що заважають проведенню церковних служб? І я намагався позбутися їх, mon père , але безрезультатно. Напевно, ними опікується святий Франциск.