Джоанн Харрис - Шоколад

– Звичайно, передам. Не сумнівайся.

– Це її улюблені цукерки, – пояснюю я.

– Багато ти не напрацюєш, якщо будеш пригощати всіх підряд, – поблажливо заявляє він. – Місяця не мине, як збанкрутуєш. – І знову пильний голодний погляд, начебто я – шоколадна цукерка, яку йому не терпиться розгорнути.

– Поживемо – побачимо, – єлейно мовила я. Він вийшов на вулицю й, сутулячись, покрокував додому розв’язною ходою Джеймса Діна. Я проводжала його поглядом і незабаром побачила, як він витяг з кишені цукерки, призначені для Жозефіни, і розкрив пакетик. Навіть не відійшов від крамниці. Можливо, здогадався, що я спостерігаю за ним. Одна, друга, третя. Його рука з ледачою методичністю піднімалася до рота, і не встиг він перейти площу, як пакетик уже був спустошений, а шоколад – з’їдений. Він зібгав у руці сріблястий пакунок. Я уявила, як він запихає до рота цукерки, немов ненажерливий пес, що хоче скоріше вилизати власну миску, щоб поцупити шматок м’яса з чужої тарілки. Минаючи пекарню, він жбурнув срібний папір до урни, що стояла біля входу, але промахнувся: паперовий мішечок пострибав на краєчку й упав на камені. А він, не озираючись, продовжив шлях – пройшов повз церкву й покрокував вулицею Сітуайєн-Лібр, грубими черевиками вибиваючи іскри з рівних кругляків бруківки.

Увечері знову похолоднішало. Флюгер на церкві Святого Ієроніма всю ніч крутився в неспокійній нерішучості, верескливо поскрипуючи на іржавих кріпленнях, немов відганяв непроханих гостей. До ранку на місто ліг туман, такий густий, що навіть церковна вежа, яка височіла всього за двадцять кроків від вітрини шоколадні, видалася далеким примарним силуетом. Крізь товщу туману пробивався глухий бій дзвону, який скликав парафіян на літургію, але на його дзенькіт відгукнулися лише кілька людей. Піднявши коміри плащів і курток, вони поспішають до церкви за відпущенням гріхів.

Коли Анук допила молоко, я закутала дочку в червоне пальто й, не звертаючи уваги на її протести, натягнула їй на голову пухнату шапку.

– Хочеш щось на сніданок?

Вона рішуче хитнула головою й схопила яблуко із тарелю біля прилавка.

– А мене ти хіба не поцілуєш?

Це наш ранковий ритуал.

Спритно обхопивши мене руками за шию, вона облизала моє обличчя, зі сміхом відстрибнула, послала від дверей повітряний поцілунок і вибігла на площу. Я зойкаю від удаваного жаху, витираю обличчя. Вона радісно сміється, показує мені маленького гострого язичка, кричить: «Я люблю тебе!» і червоною змійкою біжить у туман, тягнучи за собою портфель. Я знаю, що за півхвилини пухната шапка перекочує в її шкільну сумку, де вже лежать підручники, зошити та інші прикрі згадки про дорослий світ. На мить я знову побачила Пантуфля, що скакав за нею назирці, і поспішила закритися від небажаного образу. Гірке почуття втрати й самотності охопило мене. Як я буду жити цілий день без неї? Зусиллям волі я придушила в собі нездоланний порив погукати її.

За ранок шість покупців. Один з них – Ґійом. Він зайшов на шляху додому, вертаючись із крамниці м’ясника зі шматком кров’яної ковбаси, загорненої в папір.

– Чарлі любить кров’яну ковбасу, – серйозно каже він мені. – Останнім часом у нього поганий апетит, але, я певен, ковбасу він з’їсть із задоволенням.

– Ви й про себе не повинні забувати, – м’яко нагадую я йому. – Вам теж треба їсти.

– Звичайно, – винувато посміхається він. – Я їм як кінь. Слово честі. – Він раптом стривожився. – Щоправда, зараз Великий піст. Але ж тваринам не обов’язково постувати, як ви вважаєте?

У відповідь на його стурбований погляд я хитаю головою. Риси обличчя в нього дрібні, тонкі. Він належить до того типу людей, які розламують печиво на дві половинки й одну залишають на потім.

– Я вважаю, вам обом слід краще дбати про себе.

Ґійом чухає Чарлі за вухом. Пес реагує мляво й майже не цікавиться пакетом з м’ясної крамниці у кошику, який стоїть біля нього.

– Ми даємо собі раду. – Губи Ґійома розсуваються у посмішці так само автоматично, як з його язика злітає неправда. – Правда, даємо. – Він допив свій chocolat espresso .

– Чудовий шоколад, – як завжди, каже він. – Мої компліменти, мадам Роше.

Я вже давно не наполягаю, щоб він звертався до мене на ім’я. Укорінені в ньому правила пристойності не допускають панібратства. Він залишає гроші на прилавку, піднімає капелюха на прощання й відчиняє двері. Чарлі незграбно підводиться з підлоги й, трохи хилячись на один бік, шкутильгає за хазяїном. Двері за ними зачиняються, і за хвилину я вже бачу, як Ґійом нахиляється й бере свого вихованця на руки.