Джоанн Харрис - Шоколад

– А чому ви самі до них не зайдете? – із цікавістю запитала я. – Пішли б з ним погуляли, поговорили, пізнали його краще.

Арманда похитала головою.

– Ми з Каро не спілкуємося. – У її голосі зненацька почулися буркотливі нотки. Без посмішки, що так молодила її, вона раптом здалася мені неймовірно старою, навіть старезною. – Вона мене соромиться. Одному Богу відомо, що вона говорить про мене хлопчикові. – Арманда труснула головою. – Ні. Тепер уже занадто пізно. Я це бачу по його обличчю. Він увесь такий чемний . Надсилає мені на Різдво ввічливі беззмістовні листівки. Надзвичайно чемний хлопчик. – Вона невесело засміялася. – Увічливий, вихований хлопчик.

Її посмішка заясніла, зробилася сміливою.

– Якби знати, чим він займається, – провадила вона, – що читає, за яку команду вболіває, хто його друзі, як він вчиться в школі. Якби знати все це… Можна було б переконати себе… – Я бачу, що вона от-от розплачеться. Сталася коротка пауза, поки вона боролася зі сльозами. – А знаєш, мабуть, я не відмовилася б ще скуштувати твого фірмового шоколаду. Наллєш?

Вона бадьорилася, але її бравада викликала щире захоплення. Будучи, по суті, нещасною жінкою, вона з успіхом грала роль заколотниці. От і зараз, відпиваючи з келиха, поклала лікті на прилавок з якоюсь подобою виклику.

– Прямо тобі Содом і Гоморра через соломинку. М-м-м-м . Таке відчуття, начебто я вмерла й піднеслася на небеса. У всякому разі, рай десь поруч.

– Я могла б дізнатися щось про Люка, якщо хочете. І переказати вам.

Арманда замислилася. Я бачила, що вона спостерігає за мною з-під опущених повік. Оцінює.

– Усі хлопчики люблять солодощі, еге ж? – нарешті промовила вона. Я погодилася з її зауваженням, зробленим нібито мимохідь. – Мабуть, його друзі теж тут бувають?

Я сказала, що не знаю, кого він вважає за друзів, але так і є, майже всі діти регулярно навідуються до шоколадні.

– Мабуть, я теж зайду ще, – вирішила Арманда. – Мені подобається твій шоколад, хоча стільці в тебе жахливі. Може, навіть і в постійні відвідувачки запишуся.

– Я вам завжди буду рада.

Арманда знову замовкла. Я здогадувалася, що вона звикла все робити по-своєму, у призначений нею самою час, і не терпить, щоб хтось квапив її або давав поради. Я не стала заважати її роздумам.

– От. Тримай. – Рішення ухвалене. Не вагаючись, вона викладає на прилавок стофранкову купюру.

– Але я…

– Якщо побачиш його, купи йому коробочку ласощів. Яку він забажає. Тільки не кажи, що це від мене.

Я взяла гроші.

– І не піддавайся його матері. Вона вже розгорнула кампанію – це більш ніж імовірно. Поширює плітки, демонструє свою зневагу. Хто б міг подумати, що моє єдине дитя стане однією із сестер Армії порятунку Рейно? – Вона пустотливо примружила очі, і на круглих щоках утворилися зморшкуваті ямочки. – Про тебе вже плітки всякі ходять. Напевно, здогадуєшся які. А будеш спілкуватися зі мною, тільки підкинеш дрів у вогонь.

Я розреготалася.

– Якось переживу.

– Не сумніваюся. – Вона раптом зупинила на мені пильний погляд. Пустотливі нотки зникли з її голосу. – Щось є в тобі таке, – тихо вимовила вона. – Щось знайоме. Але все-таки, напевно, ми не зустрічалися до знайомства в Маро, так?

У Лісабоні, Парижі, Флоренції, Римі. Кого я тільки не зустрічала, з ким тільки не перетиналися наші шляхи за час божевільних мандрів по заплутаних маршрутах. Але ні, її я раніше не бачила.

– І цей запах. Начебто щось горить. Як за десять секунд після удару блискавки в літню грозу. Запах липневих гроз, що поливаються дощем пшеничних ланів. – Її обличчя світилося захватом, очі допитливо вишукували щось у моїх очах. – Це правда, вірно? Те, що я говорила? Про те, хто ти є?

Ну от, знову.

Арманда радісно засміялася й взяла мене за руку. Шкіра в неї прохолодна – листя, а не плоть. Вона перевернула мою руку долонею догори.

– Так і знала! – Вона провела пальцем по лінії життя, по лінії серця. – Зрозуміла тієї ж самої миті, як побачила тебе! – Схиливши голову, вона тихо забурмотіла собі під ніс, подихом обдаючи мою руку. – Я знала це. Знала. Але навіть подумати не могла, що колись зустріну тебе тут, у цім містечку. – Вона раптом тривожно поглянула на мене. – А Рейно знає?

– Не можу сказати. – Моя відповідь була щирою, оскільки я гадки не мала, про що вона веде мову. Але я теж щось почувала – вітер змін, дух одкровення. Запах пожежі й озону. Скрегіт механізмів, що довго не працювали, запустили пекельну машину містичного взаємозв’язку. Або все-таки Жозефіна має рацію і Арманда насправді божевільна? Зрештою, зуміла ж вона побачити Пантуфля.