Джоанн Харрис - Шоколад

– Я рада, що вам вдалося залишитися друзями, – кажу я, цілуючи її в кучеряву маківку. – Скажи Жанно, якщо хоче, нехай приходить сюди цими днями. Допоможете мені розібрати вітрину. Інших своїх приятелів і подруг теж можеш покликати.

– Пряниковий будиночок? – Її очі засяяли, як вода на сонці. – Ура! – У припливі радості вона затанцювала по кімнаті, мало не перекинула табурет, у довжелезному стрибку обігнула уявну перешкоду й кинулася на східці, перескакуючи одразу через три сходинки. – Пантуфлю, доганяй!

Пролунав гуркіт – бам- бам! Анук ляснула дверима об стіну. Мене, як завжди зненацька, накрила з головою хвиля любові до дочки. Моя маленька мандрівниця. Вічно в русі, жодної хвилини не мовчить.

Я налила собі ще одну чашку шоколаду й обернулася, почувши дзвінок біля дверей. Мені випало захопити його зненацька: він не контролює вираз свого обличчя – погляд, що оцінює, підборіддя випнуте вперед. Плечі розправлені, на лискучих оголених руках набрякли вени. Потім він посміхнувся – не тепло, одними вустами.

– Месьє Мускат, якщо не помиляюся? – Цікаво, що йому тут потрібно? Здається, він прийшов зовсім не у справах. Чоловік спідлоба розглядає виставлений товар, його погляд нишпорить по моєму обличчю, опускається до моїх грудей – один раз, другий.

– Що їй тут знадобилося? – наважився він, не підвищуючи голосу, і хитнув головою, немов від подиву. – Що, чорт забирай, їй може бути потрібно в цій крамниці? – Він показав на пакуночки із зацукрованим мигдалем вартістю п’ятдесят франків за пакетик. – Це, чи що, га? – звертається він до мене, розводячи руками. – Подарунки на весілля і хрестини? Навіщо їй такі подарунки? – Він знову посміхнувся, цього разу улесливо, намагаючись причарувати мене. – Що вона купила?

– Наскільки я розумію, йдеться про Жозефіну?

– Так, це моя дружина. – Він вимовив це з дивною інтонацією – надто суворо. – От уже жінки! Працюєш як проклятий, щоб заробити на життя, а вони що роблять, га? Витрачають усе на… – Він знову обвів рукою ряди шоколадних перлин, марципанових гірлянд, срібної фольги, шовкових квітів. – То вона подарунок купила? – У голосі його забриніла підозра. – Для кого це вона подарунки купує? Для себе, чи що? – Він реготнув, немов ця думка здалася йому цілковитою нісенітницею.

Я не могла зрозуміти, чого він хоче, але мене насторожували його агресивний тон, нездоровий блиск в очах, нервова жестикуляція. Я боялася не за себе – протягом років, проведених з матір’ю, я опанувала багато різних способів самозахисту. Мені стало страшно за Жозефіну. Перш ніж я встигла спорудити між нами незриму стіну, мені від нього передався образ: закривавлений палець у диму. Я стисла під прилавком кулаки, тому що виворіт душі цієї людини бачити зовсім не хотіла.

– Думаю, ви щось не так зрозуміли, – сказала я. – Я сама запросила Жозефіну на чашку шоколаду. Хочу заприятелювати.

– О! – Він сторопів на мить. Потім знову видав смішок – майже щирий, у його презирстві тепер лунав непідробний подив. – Ви хочете подружитися з Жозефіною? – Знову погляд, що оцінює. Я бачу, що він порівнює нас, раз у раз стріляючи масними очицями у бік моїх грудей, і, коли він знову заговорив, я почула в його голосі вкрадливі котячі нотки. Очевидно, у його уявленні саме таким голосом треба зваблювати жінок.

– Ти ж тут новенька, вірно?

Я киваю.

– Мабуть, ми могли б зустрічатися іноді. Познайомилися б, краще пізнали один одного.

– Мабуть, – безтурботно кинула я й додала незворушно: – Може, ви заодно й дружину запросите?

Він розгубився, знову зміряв мене поглядом, підозріливо покосував.

– Сподіваюся, вона не бовкнула чого зайвого?

– Чого, наприклад? – уточнила я.

Він мотнув головою:

– Нічого. Нічого. Просто в неї язик як помело, от і все. Рот не закривається. Нічого не робить, хе! Тільки теревенить і теревенить, увесь час, безперервно. – Знову короткий невеселий смішок. – Утім, ти й сама в цьому скоро переконаєшся, – додав він з похмурим задоволенням у голосі.

Я промурмотіла щось ухильне. Потім, піддавшись пориву, дістала з-під прилавка маленький пакетик мигдалю в шоколаді й простягнула йому. Сказала невимушено:

– Будьте ласкаві, передайте це від мене Жозефіні. Ці цукерки я приготувала для неї, а віддати забула.

Він з подивом дивиться на мене. Повторює тупо:

– Передати їй?

– Безкоштовно. За мій рахунок. – Я обдарувала його чарівною посмішкою. – Це подарунок.

Він широко посміхнувся, узяв у мене симпатичний срібний мішечок із шоколадом і, зім’явши, сунув до кишені джинсів.