Джоанн Харрис - Шоколад

У обід до шоколадні заходить ще одна відвідувачка. На ній безформне чоловіче пальто, але я однаково миттєво впізнала її. Розумне зморшкувате обличчя під чорним солом’яним капелюхом, довга чорна спідниця, з-під якої стирчать важкі черевики.

– Мадам Вуазен! Прийшли, як і обіцяли? Дозвольте, я наллю вам чогось. – Блискучі очі уважно розглядають шоколадню, зауважуючи кожну деталь. Вона зупиняє погляд на меню, написаному Анук:

Бабуся схвально кивнула.

– Сто років нічого подібного не бачила. Уже й забула, що існують такі заклади, – голос у неї звучний, рухи – енергійні, що ніяк не в’яжеться з її віком, вуста глумливо вигнуті, як у моєї матері. – Колись я любила шоколад, – зізнається вона.

Поки я наливала для неї у високий келих кавовий шоколад і додавала в піну кавовий лікер «Калуа», вона підозріливо розглядала табурети біля прилавка.

– Сподіваюся, ти не змусиш мене лізти на цей стілець?

Я засміялася.

– Якби я знала, що ви прийдете, заздалегідь приготувала б драбинку. Почекайте хвилинку.

Я витягла з кухні старе жовтогаряче крісло Пуату.

– Спробуйте-но сюди.

Арманда важко опустилася в крісло й узяла обома руками келиха. Очі в неї палають нетерпінням і захватом, як у дитини.

– М-м-м-м, – це більше, ніж задоволення, майже благоговіння. – М-м-м-м, – вона заплющила очі, смакуючи язиком напій. Я мало не зі страхом споглядала за її блаженством.

– Отакий зараз шоколад, так? – Трохи помовчавши, вона подивилася на мене блискучими очима з-під напівопущених повік. – Вершки, кориця, напевно, і… що ще? «Тіа Марія»?

– Майже вгадали.

– Заборонений плід завжди солодкий, – сказала Арманда, із задоволенням витираючи з вуст піну. – Але це… – Вона знову з жадібністю ковтнула з келиха. – Нічого смачнішого не куштувала, навіть у дитинстві. Побитися об заклад готова, тут тисяч десять калорій, а то й більше.

– Чому ви думаєте, що вам це зашкодить? – спитала я. Маленька й кругла, як куріпка, вона, на відміну від своєї дочки, не справляла враження жінки, що страждає від недосконалості своєї фігури.

– О, це лікарі так думають, – недбало відважила Арманда. – Знаєш, які вони. Усе готові заборонити. – Вона знову потягла через соломинку шоколад. – Ох, як смачно. Здорово! Каро вже протягом багатьох років намагається запроторити мене в який-небудь притулок. Не подобається їй, що я мешкаю по сусідству. Не любить згадувати про своє походження. – Вона смачно гмикнула. – Каже, я хвора. Не здатна подбати про себе. Надсилає до мене свого огидного лікаря, і той починає мені прописувати: це можна, те не можна. Можна подумати, вони хочуть , щоб я жила вічно.

Я посміхнулася.

– Я переконана, що Кароліна дуже любить вас.

Арманда кинула на мене глузливий погляд.

– Просто-таки переконана? – Ще один вульгарний смішок. – Не розповідай мені казки, дівчинко. Ти чудово знаєш, що моя дочка любить тільки себе. Я ж не дурна, усе розумію. – Її блискучі очі пильно вдивляються в мене. – Я за хлопчиком скучаю.

– За хлопчиком?

– Його звати Люк. Це мій онук. У квітні йому буде чотирнадцять. Ти, напевно, бачила його на площі.

Мені ледве пригадався безбарвний хлопчик у відпрасованих фланелевих штанях і твідовій куртці. У нього неприродно пряма постава й холодні сіро-зелені очі в обрамленні довгих вій. Я кивнула.

– Я заповіла йому все, що маю, – каже Арманда. – Півмільйона франків. Він їх одержить, коли йому виповниться вісімнадцять років; доти гроші будуть перебувати в довірчій власності. – Вона знизала плечима й додала уривчасто: – Ми з ним не бачимося. Каро не дозволяє.

Тепер я згадала, що бачила їх разом: вони йшли до церкви, хлопчик підтримував матір під руку. Він єдиний з усіх дітей у Ланскне ніколи не купує шоколад в «Мигдалі», хоча, мені здається, я кілька разів помічала, що він дивився на мою вітрину.

– Останнього разу він відвідав мене, коли йому було десять років. – Голос в Арманди незвично бляклий. – По його мірках, років сто тому. – Вона допила шоколад і зі стуком поставила келих на прилавок. – Наскільки я пам’ятаю, це був день його народження. Я подарувала йому томик віршів Рембо. Він поводився зі мною дуже… чемно. – У її тоні чутно гіркоту. – Звичайно, з тих пір я зустрічала його кілька разів на вулиці. Та я не скаржуся.