Джоанн Харрис - Шоколад

– Здається мені, – уїдливо відповідаю я, – що суспільству негоже пхати свого носа у чужі справи. Ці люди живуть, як вважають за потрібне, і ні я, ні хтось інший не маємо права вказувати їм, як чинити.

Кароліна обдарувала мене злісним поглядом.

– Що ж, якщо це ваша позиція, – з гордовитою міною вона повернулася до виходу, – я не стану більше відривати вас від справ. – Вона наголосила на останньому слові й зневажливо глянула на порожні табурети. – Дай Боже, щоб ви не пошкодували про своє рішення.

– А чого це я маю пошкодувати?

Вона роздратовано стенула плечима.

– Ну, якщо виникнуть неприємності й таке інше. – З її тону я зрозуміла, що розмову скінчено. – Ці люди здатні на все. Наркотики, хуліганство… – Вона єхидно посміхнулася, із чого я зробила висновок, що вона була б рада побачити мене жертвою свавілля. Її син дивився на мене з подивом. Я посміхнулася йому й сказала:

– Днями я бачила твою бабусю. Вона багато розповідала про тебе. – Хлопчик почервонів і пробурмотів щось нерозбірливе.

Кароліна напружилася.

– Я чула, що вона була тут. – Вона видушила посмішку й додала з удаваним лукавством: – Даремно ви потураєте моїй мамі. У неї й без того кепський характер.

– А я від неї в захваті, – відповіла я, не відводячи погляду від хлопчика. – Цікава жінка. І дуже розумна.

– Для свого віку, – помітила Кароліна.

– Для будь-якого віку, – парирувала я.

– Можливо, так здається тим, хто її не знає, – стримано відповідала Кароліна. – Але рідні… – Вона блиснула в мій бік холодною посмішкою. – Зрозумійте правильно: моїй мамі дуже багато років, – стала пояснювати вона. – Розум її вже не той, що колись. Вона сприймає дійсність… – Вона нервово змахнула рукою. – Утім, що я вам пояснюю?

– Ви маєте рацію, – чемно погодилася я. – Зрештою, це не моя справа. – Я побачила, як Кароліна зіщулилася, уловивши колючість у моїй репліці. Нехай вона й була ханжею, але на відсутність розуму не страждала.

– Я хотіла сказати… – Вона забарилася. На мить мені здалося, що я помітила іронію в очах її сина, але цілком можливо, що мені це просто привиділось. – Справа в тому, що моя мама не завжди розуміє, що для неї добре, а що погано. – Вона швидко опанувала свої емоції, на її вустах знову заграла бездоганна посмішка, настільки ж сліпуча, як і її налаковане волосся. – Ваша крамниця, наприклад.

Я кивком запросила її продовжувати.

– У мами діабет, – пояснила Кароліна. – Лікар постійно попереджає її, щоб вона дотримувалася безцукрової дієти. Але вона не слухає. І лікуватися не бажає. – Вона тріумфально позирнула на сина. – От скажіть, мадам Роше, хіба це нормально? Хіба це поведінка нормальної людини? – Вона знову підвищила голос, у ньому чулися верескливі нотки.

Її син зніяковіло поглянув на годинника.

– Maman , я с-с-спізнююся, – голос у нього чемний і безпристрасний. – Вибачте, мадам, – звернувся він до мене. – Мені час до школи.

– От, візьми. Це мої фірмові праліне. За рахунок закладу. – Я простягнула йому скручений целофановий пакетик.

– Мій син не їсть шоколаду, – сердито заявила Кароліна. – У нього слабке здоров’я. Він знає, що солодке йому зашкодить.

Я дивилася на хлопчика. Зовні абсолютно здорова дитина. Просто нудний і трохи соромливий.

– Вона дуже скучила за тобою, – сказала я йому. – Твоя бабуся. Зайшов би сюди при нагоді, побачився з нею. Вона тут часто буває.

Блискучі очі під довгими коричневими віями на мить спалахнули.

– Може, і зайду, – стримано відповів він.

– У мого сина немає часу ходити по шоколаднях, – гордовито вимовила Кароліна. – Мій син – обдарований хлопчик. Він знає, чим зобов’язаний своїм батькам. – У її словах чулася погроза й хвалькувата категоричність. Вона повернулася й пройшла повз Люка. Той уже стояв у дверях, погойдуючи ранцем.

– Люку, – тихо, але наполегливо гукнула я його. Хлопчик знехотя озирнувся. Не розуміючи, що роблю, я швидко ступила до нього, мій погляд проникнув під маску безпристрасної чемності на його обличчі, і я побачила… побачила…

– Тобі сподобався Рембо? – не роздумуючи запитала я, оскільки в голові паморочилося від образів, що миготіли в уяві.

Він винувато опустив очі:

– Що?

– Рембо. Вона подарувала тобі на день народження томик його віршів, так?

– Т-т-так, – ледь чутно відповів він, підводячи до мого обличчя свої блискучі сіро-зелені очі. Ледь помітно мотнув головою, начебто попереджаючи. – Правда, я н-не читав їх, – голосніше сказав він. – Я не л-люблю поезію.