Джоанн Харрис - Шоколад

– Неправда.

– Звідки ти знаєш? – різко запитала вона. – Я ж навіть не сказала…

– А тобі й не треба нічого казати.

Мовчання. Над рікою разом з барабанним боєм лунали дзвінкі звуки скрипки.

– Нерозумно, так? – нарешті заговорила вона з відразою до себе. На місці очей у неї зяяли малесенькі напівкруглі щілинки. – Його я ніколи не звинувачую. Хіба що так, трохи. Часом навіть забуваю, що відбулося насправді, – Жозефіна набрала повні легені повітря, немов збиралася пірнути у воду. – Наштовхуюся на двері. Падаю зі сходів. Наступаю на граблі. – У її горлі клекотав істеричний сміх, вона захлиналася словами. – Він каже, що я незграбна. Невдатна.

– А цього разу за що? – ласкаво запитала я. – Через річкових циган?

Вона кивнула.

– Вони нічим нам не загрожували. Я збиралася їх обслужити, – на мить вона підвищила голос до вереску. – Не розумію, чому я завжди маю робити так, як хоче це стерво Клермон! «Ми повинні триматися разом, – зло передражнила вона. – Заради загального спокою. Заради наших дітей , мадам Мускат…» – судомно зітхнувши, вона знову заговорила своїм голосом: – Хоча зазвичай вона навіть не здоровкається зі мною, зустрічаючи на вулиці… Верне від мене ніс, як від зачумленої!

Жозефіна знову глибоко зітхнула, ледве придушуючи в собі спалах люті.

– Тільки й чую: Каро те, Каро це. Я ж бачу, як він дивиться на неї в церкві. Чому ти не береш приклад з Каро Клермон? – Тепер вона наслідувала чоловіка, додавши голосу гнівні інтонації підпилої людини. Їй навіть удалося зобразити його манери – випнуте підборіддя, агресивну чванливу позу. – У порівнянні з нею ти незграбна свиня. Вона – елегантна жінка. Стильна. У неї гарний син, кращий учень у школі. А ти чим можеш похвалитися, га?

– Жозефіно.

Зі знівеченим виразом вона обернулася до мене.

– Вибач. На мить я майже забула, де…

– Знаю. – Подушечки великих пальців на моїх руках свербіли від гніву.

– Ти, мабуть, вважаєш мене дурною, думаєш, навіщо ж я живу з ним стільки років? – Голос у неї сумовитий, погляд темний, в очах – образа.

– Ні, я так не думаю.

– Так, я дурепа, – заявила Жозефіна, начебто й не чула мене. – Безхребетна дурепа. Я його не кохаю… Навіть не пам’ятаю, чи кохала коли-небудь… Але як подумаю, щоб піти від нього… – Вона розгублено замовкла. – По-справжньому піти, – повторила вона тихо, зі здивуванням у голосі. – Ні. Це пусте. – Вона знову подивилася на мене, тепер уже з непроникним виразом, остаточно замкнувшись у собі. – От чому я не можу більше спілкуватися з тобою, – вимовила вона тоном безвихідної смиренності. – Я не могла дозволити тобі мучитися здогадами… Ти заслуговуєш на краще. Але ситуація саме така.

– Ні, – заперечила я. – Ще все можна змінити.

– Нічого вже не змінити. – Вона запекло, з жорстокістю відбивалася від усього, що могло подарувати їй підтримку й розраду. – Невже ти не розумієш? Я – погань. Злодійка. Я брехала тобі. Я – злодійка. Я увесь час краду!

– Так, знаю, – лагідно сказала я. Відкрившись одна одній, ми дійшли повного взаєморозуміння, що сяяло між нами, як різдвяна іграшка. – Жити можна набагато краще, – нарешті промовила я. – Світом править не Поль-Марі.

– Для мене саме він – володар світу, – уперто заявила Жозефіна.

Я посміхнулася. З такою впертістю, якщо направити її в потрібне русло, вона могла б гори перекинути. І це в моїх силах. Я відчуваю, про що вона думає, майже фізично відчуваю її думки, що благають мене про допомогу. Мені нічого не варто дати їм лад… Я нетерпляче відмахнулася від цієї ідеї. Ніхто не дав мені права схиляти її до того чи іншого рішення.

– Колись тобі ні до кого було податися, – мовила я. – Тепер є.

– Правда? – З її вуст це пролунало майже як визнання своєї поразки.

Я не відповіла. Нехай вирішує сама.

Кілька хвилин вона дивилася на мене мовчки. У її очах відбивалися річкові вогні Маро. І знову мені подумалося, що досить трохи змінити її життя, і вона б розквітла, стала красунею.

– Добраніч, Жозефіно.

Не озираючись, я покрокувала нагору по пагорбу, знаючи, що вона дивиться мені вслід. Я зайшла за ріг і зникла, а вона ще довго стояла й дивилася у мій бік.

Знову нескінченний дощ. Ллє так, начебто шматок неба перекинувся, щоб потопити в стихії унизу акваріум життя. На площі галасують діти. У плащах і ботах вони схожі на яскравих пластмасових каченят; їхній лемент відбивається від низьких хмар дзвінкою луною. Я працюю на кухні, упівока спостерігаючи за дітворою, що вештається на вулиці. Уранці я розібрала вітрину – забрала чаклунку, пряниковий будиночок і всіх шоколадних звірят, які сиділи навколо нього з нетерпінням на гладких глянсових мордочках, а потім Анук та її друзі жували солодкі прикраси в перервах між походами в затоплений дощем Маро.