Джоанн Харрис - Шоколад

Вітрина вийшла привабливою, але мені хочеться ще додати золота, і я, не в змозі встояти перед спокусою, заплющую очі, опромінюючи свій твір привітним золотавим теплом. Фантастична вивіска блищить заклично, як вогонь маяка: ЛАСКАВО ПРОСИМО. Що в цьому поганого? Я хочу подарувати людям щастя. І я усвідомлюю, що цим гостинним запрошенням кидаю виклик Кароліні Клермон, яка хоче вигнати з містечка блукачів; але, задоволена своїм успіхом, не вбачаю в тому жодної шкоди. Я хочу , щоб вони прийшли. Від дня нашої розмови я часом мигцем бачила їх на вулиці, але вони поводилися, як бездомні собаки у великих містах, котрі риються в смітті й не підпускають до себе нікого, – трималися увесь час насторожі, спритно ухиляючись від зіткнень, хто б то не був. Частіше за всіх мені траплявся їхній Щуролов, або Сопілкар із Гамельна, – Ру, – зазвичай з коробками або пакетами продуктів, – іноді Зезет, худенька дівчина із проколотою бровою. Напередодні ввечері двоє дітлахів намагалися торгувати лавандою біля церкви, але Рейно їх прогнав. Я гукнула дітей, маючи намір покликати їх до себе, але вони були занадто недовірливі, – лише насторожено покосували на мене і щодуху помчали з пагорба у Маро.

Поглинена своїми планами й прикрашанням вітрини, я зовсім забула про час. Анук зробила на кухні бутерброди своїм друзям, і вони всією юрбою знову подалися в напрямку ріки. Я увімкнула радіо й стала наспівувати собі під ніс, акуратно укладаючи шоколад у піраміди. У печері чарівної гори мерехтять, немов перлини, незліченні скарби: різнобарвні гірки кристалічного цукру, зацукровані фрукти, цукерки. За горою, сховані від світла її невидимим схилом, лежать солодощі на продаж. По суті, мені вже сьогодні слід братися до приготування великодньої продукції, адже на Великдень покупців у мене має стати більше. Добре, що в холодному підвалі є місце для зберігання припасів. Потрібно ще замовити подарункові пакування, стрічки, целофан і супутні аксесуари.

У запалі роботи я не одразу помітила Арманду, яка з’явилася на порозі.

– Ну-ну, привіт, – із властивою їй безцеремонністю привіталася вона. – От, захотілося знову покуштувати твого фірмового шоколаду, але ти, бачу, зайнята.

Я обережно вибралася з вітрини.

– Зовсім ні. Я чекала на вас. До того ж я майже скінчила, та й спину в мене ламає.

– Що ж, якщо не заважатиму… – Сьогодні вона поводиться інакше. Голос по-особливому бадьорий, у манерах – напускна безтурботність, щоб сховати напругу. На ній чорний солом’яний капелюшок, прикрашений стрічкою, і плащ, теж чорний, але менш поношений.

– Сьогодні ви маєте надзвичайно елегантний вигляд, – зазначила я.

Арманда коротко реготнула.

– Такого про себе я давненько не чула, – вона тицьнула пальцем на один з табуретів. – Як думаєш, зумію я залізти на нього, не зламавши ногу?

– Давайте я вам краще крісло з кухні принесу, – запропонувала я, але бабуся зупинила мене владним жестом.

– Дурниці! – Її погляд був прикутий до табурета. – Замолоду я дуже спритно лазила. – Вона задерла довгі спідниці, відкривши моєму погляду важкі черевики й щільні сірі панчохи. – Здебільшого по деревах. Зазвичай залазила на них і шпурляла згори гілки на голови перехожих. Ха! – Спираючись на прилавок, вона піднялася на табурет і задоволено крекнула. З-під чорної спідниці на мить вигулькнуло щось червоне.

Задоволена собою, Арманда зручніше влаштувалася на табуреті й розгладила на колінах сукню, з-під якої визирав краєчок червоної нижньої спідниці.

– Спідниця з червоного шовку, – посміхнулася вона, помітивши мій здивований погляд. – Напевно, думаєш, що я стара дурепа. А мені подобається ця білизна. Я вже так довго ходжу в жалобі… Щойно вдягну щось пристойне, одразу хтось помирає. Тому я, крім чорного, нічого тепер і не ношу. – Вона подивилася на мене зі сміхом. – А от нижня білизна – інша річ. – Вона змовницьки стишила голос. – Поштою виписала із самого Парижа. Заплатила цілий статок. – Арманда затрусилася від беззвучного сміху. – Ну що, буде шоколад чи ні?

Я приготувала міцний чорний шоколадний напій і, пам’ятаючи про її діабет, лише трошки присмачила цукром. Арманда, зауваживши мою нерішучість, невдоволено тицьнула пальцем у призначену для неї чашку.

– Ніяких обмежень! – розпорядилася вона. – Готуй, як треба. Щоб шоколадна стружка була, і ложечка для помішування цукру, загалом, усе. Або ти теж, як і всі інші, вважаєш, що я з’їхала з глузду? Хіба я схожа на старезну бабу?