Джоанн Харрис - Шоколад

– Узагалі-то, мені це н-не можна, – непевно мовив він. – Мама г-говорить, у мене від ш-шоколаду висипають п-прищі.

– А я від нього, того й дивися, здохну, – пожартувала Арманда.

Побачивши вираз обличчя онука, вона засміялася.

– Та годі тобі, хлопче. Невже ти віриш усьому, що говорить твоя мати? Або вона настільки промила тобі мізки, що в тебе не залишилося й крихти здорового глузду, успадкованого від мене?

Люк розгубився.

– Я… Просто це в-вона так г-говорить, – затинаючись, повторив він.

Арманда похитала головою.

– Якщо мені захочеться послухати Каро, я попрошу її про зустріч, – заявила вона. – А ось тобі самому є що сказати? Ти ж розумний хлопець, – у всякому разі, був не дурний колись. Що ти сам думаєш?

Люк ковтнув з келиха.

– Думаю, вона, можливо, перебільшує. – Він ледь помітно посміхнувся. – Ти м-маєш чудовий вигляд.

– І, як бачиш, без прищів, – відказала Арманда.

Хлопчик від несподіванки засміявся. Таким він мені подобався більше. Його очі виразно зазеленішали, на губах заграла бешкетна посмішка, як не дивно, така ж, як у його бабусі. Він і далі тримався скуто, та за його стриманістю я стала бачити живий розум і відточене почуття гумору.

Люк допив шоколад, але від пирога відмовився, хоча Арманда з’їла аж два шматки. Наступні півгодини вони мило розмовляли, а я, щоб не заважати їм, зосереджено займалася своїми справами. Раз або два я ловила на собі його погляд, хлопчик спостерігав за мною з настороженою цікавістю, але щойно я зустрічалася з ним очима, Люк одразу відводив свої. І я залишила їх наодинці.

О пів на шосту вони попрощалися. Про наступне побачення розмови не було, але, судячи з того, як невимушено вони розпрощалися, відчувалося, що обоє мріють про зустріч. Мене трохи здивувало, що в них так багато спільного. Бабуся з онуком поводилися однаково, кружляючи одне навколо одного з обережністю друзів, що возз’єдналися після довгих років розлуки, виявляли ті самі звички, обом був властивий прямий погляд, обоє мали схожі риси обличчя – скошені вилиці й загострене підборіддя. Коли риси хлопчика застигали в нерухомості, ця подібність не так впадала в око, але, пожвавлюючись, він ставав разюче схожий на бабусю, і головне – з його обличчя зникав вираз холодної чемності, який вона так ненавиділа. Очі Арманди сяяли з-під крисів капелюха. Люк тепер був менш напружений і майже не затинався; здавалося, він просто ледве розтягує слова. Я помітила, що хлопчик забарився на виході, мабуть, зважуючи, чи поцілувати бабусю. Узяла гору властива підліткам нелюбов до фізичного вираження почуттів. Він нерішуче махнув на прощання й вийшов на вулицю.

Арманда, червона з радощів, повернулася до мене. Якусь мить її обличчя світилося любов’ю, надією, гордістю. Але наступної миті вона вже опанувала себе, до неї повернулася стриманість, притаманна і її онукові. Напустивши на себе безтурботність, вона грубувато вимовила:

– Мені було дуже приємно, Віано. Мабуть, при нагоді зайду. – Потім, дивлячись на мене прямо, вона торкнулася моєї руки. – Ми зустрілися тільки завдяки тобі. Сама я ніколи не придумала б, як це зробити.

Я знизала плечима.

– Рано чи пізно ви зустрілися б і без моєї допомоги. Люк уже не дитина. Час йому приймати самостійні рішення.

– Ні, це твоя заслуга, – уперто заявила вона, хитаючи головою. Я стояла досить близько від Арманди й відчувала аромат її парфумів – конвалієвий. – Вітер став віяти по-іншому відтоді, як ти оселилася тут. Я й тепер ще це почуваю. І не тільки я. Усе місто почало рухатися, дзижчить, як вулик. Вжих! – Вона задоволено реготнула.

– Але ж я нічого особливого не роблю, – заперечила я, теж засміявшись. – Живу, нікого не турбую. Продаю шоколад. Просто живу. – Я почувалася незручно, хоч і сміялася разом з нею.

– Це не має значення, – відповідала Арманда. – Твій вплив помітний у всьому. Подивися, скільки осіб змінилося: я, Люк, Каро, люди на ріці… – Вона смикнула головою в напрямку Маро. – Навіть цей у своїй вежі зі слонової кістки по той бік площі. Усі ми почали змінюватись. Ожили. Як старий годинник, який довгі роки показував один і той самий час.

Її міркування майже точно повторювали мої власні думки тижневої давнини. Я енергійно покрутила головою й сказала:

– Я тут ні до чого. Це його робота. Рейно. Не моя.

На задвірках свідомості раптово, начебто перевернули карту, сплив образ: Чорний чоловік у годинниковій вежі розкручує механізм, ударами повідомляючи про зміни й виштовхуючи нас із міста… І разом із цією тривожною картиною виникло інше видіння: старий у ліжку із трубочками в носі й венах, поруч стоїть Чорний чоловік, чи то сумуючи, чи то тріумфуючи, а в нього за спиною палає вогонь…