Джоанн Харрис - Шоколад

– Це його батько? – запитала я перше, що спало на думку. – Той старий, якого він відвідує. У лікарні. Хто він?

Арманда здивовано подивилася на мене:

– Звідки тобі це відомо?

– Іноді в мене виникають… передчуття… Стосовно деяких людей. – Чомусь мені не хотілося визнавати, що я ворожу на шоколаді, не хотілося використовувати термінологію, з якою познайомила мене мати.

– Передчуття… – Я бачила, що Арманду розпирає цікавість, але вона не стала мучити мене.

– Виходить, старий все-таки існує? – Мені не давала спокою думка, що я торкнулася чогось дуже важливого. Можливо, це щось і є моєю зброєю в таємній боротьбі проти Рейно. – Хто він? – не здавалася я.

Арманда знизала плечима.

– Так собі, теж священик, – тільки й відповіла вона презирливо, поклавши край розпитуванням.

Уранці, як завжди, я відчинила крамницю і побачила біля входу Ру. На ньому джинсовий комбінезон, волосся на потилиці стягнуте у хвостик. Мабуть, він чекав уже якийсь час, тому що на його волоссі й плечах блищать крапельки осілого ранкового туману. Він зобразив якусь подобу посмішки й через моє плече заглянув до шоколадні, де гралася Анук.

– Привіт, маленька незнайомко, – привітався він з нею й посміхнувся, цього разу по-справжньому, тому його недовірливе обличчя на мить просвітліло.

– Заходь, – запросила його я. – Треба було постукати. Я ж не бачила, що ти стоїш тут.

Ру буркнув щось із сильним марсельським акцентом і, вагаючись, нерішуче переступив поріг. Рухався він з якоюсь дивною граційною незграбністю, начебто стіни тиснули на його.

Я налила йому до високого келиху гіркого шоколаду, приправленого лікером «Калуа».

– Міг би й друзів своїх привести, – безтурботно кинула я.

У відповідь він знизав плечима. Я бачила, що він роззирається – підозріливо, але з цікавістю, – відзначаючи кожну деталь довкола.

– Сідай, – запропонувала я, показуючи на один з табуретів коло ляди. Ру хитнув головою.

– Спасибі. – Він ковтнув із келиха. – Узагалі-то, я прийшов запитати, чи не погодитеся ви допомогти мені. Нам, – голос у нього збентежений і одночасно сердитий. – Мова не про гроші, – швидко додав він, немов попереджаючи мою відмову. – Ми б за все заплатили. У нас труднощі… організаційні .

Він кинув на мене обурений погляд, але було зрозуміло, що гнів його спрямований не на мене.

– Арманда… мадам Вуазен… сказала, що ви допоможете.

Він заходився пояснювати ситуацію. Я слухала, не перебиваючи, час від часу підбадьорюючи його кивком. Як виявилося, я помилялася, вирішивши, що він трохи недорікуватий: просто йому була глибоко ненависна роль прохача. Говорив Ру із сильним акцентом, але грамотно, як освічена людина. Він пообіцяв Арманді, що полагодить дах її будинку, розповідав він. Робота ця нескладна, займе днів зо два, не більше, однак, на нещастя, дошки, фарбу та інші матеріали для ремонту в місті можна придбати тільки в одного продавця – Жоржа Клермона, а той навідріз відмовився надати їх як Ру, так і самій Арманді. Якщо мамі потрібно полагодити дах, вона повинна звернутися по допомогу до нього, а не до купки нечистих на руку пройдисвітів. Адже сам він роками просить – благає , – щоб вона дозволила йому відремонтувати її будинок безкоштовно. Пустиш у будинок циган, і бог знає, що може трапитися. Зникнуть і коштовності, і гроші… Уже скільки разів бувало, що жінок похилого віку били, а то й убивали заради їхніх убогих пожитків. Ні, це повний абсурд, як людина совісна, він не може допустити…

– Лицемірний козел, – люто вилаявся Ру. – Адже він нічого про нас не знає, нічого! Як послухати його, то всі ми злодії й убивці. Я завжди плачу за себе. Жодного разу не жебрав. Завжди працюю…

– Випий ще шоколаду, – м’яко запропонувала я, наливаючи йому ще один келих. – Не всі мислять так, як Жорж і Кароліна Клермон.

– Знаю. – Він стояв в агресивній позі, схрестивши на грудях руки, начебто захищався.

– Я іноді прошу Клермона полагодити мені дещо, – провадила я. – Скажу йому, що хочу продовжити деякі ремонтні роботи в будинку. Якщо даси мені список необхідних матеріалів, я все дістану.

– Я заплачу, – знову підкреслив Ру, немов боявся, що його запідозрять у нечесності. – Гроші не проблема.

– Зрозуміло.

Він трохи заспокоївся й зробив ковток шоколаду, мабуть, уперше оцінивши гідно смак напою. Несподівано обличчя його опромінила чарівна посмішка.

– Вона дуже добра до нас. Арманда, – уточнив він. – Замовила для нас провізію, ліки для маляти Зезет. Заступилася перед вашим кам’яним священиком, коли той знову спробував нас прогнати.