Джоанн Харрис - Шоколад

Мірою того, як городяни заповнюють церкву, наполегливе « Дон! Дон! » дзвонів поступово стихає. Рейно зустрічає своїх парафіян у відчинених дверях – уже в білій сутані, руки складені на грудях, вигляд стурбований. Здається, він знову подивився на мене, стрельнув очима в мій бік через площу й при цьому трохи напружився, але, можливо, мені просто примарилось.

Я пройшла за прилавок, налила собі чашку шоколаду й стала чекати закінчення служби.

Служба сьогодні затяглася. Думаю, з наближенням Великодня у Рейно зросли вимоги. Минуло більш як півтори години, перш ніж із церкви стали виходити перші люди. Похиливши голови, намагаючись здаватися непомітними, вони квапливо йшли площею. Нахабний вітер рвав на них шарфи й святкові куртки, безсоромно залазив під спідниці, роздмухуючи їх дзвоном. Арнольд, крокуючи повз шоколадню, винувато посміхнувся мені: сьогодні він утримається від трюфелів із шампанським. Нарсіс зайшов, як звичайно, але був ще менш говіркий – дістав газету з кишені свого твідового пальта й уткнувся в неї, потягуючи напій із чашки. Близько п’ятнадцяти хвилин добра половина парафіян залишалася в церкві, – очевидно, вони чекали своєї черги до сповідальні. Я налила собі ще шоколаду. Неділя – довгий день. Треба виявити терпіння.

Зненацька я побачила знайому постать в картатому плащі, що вислизнула з відчинених воріт церкви. Жозефіна оглянула площу й, переконавшись, що вона порожня, кинулася до шоколадні. Побачивши Нарсіса, вона забарилася біля дверей, але потім все-таки наважилася ввійти. Руки, стиснуті в кулаки, вона притискала до живота, немов оборонялася.

– Я зовсім ненадовго, – з ходу почала вона. – Поль на сповіді. У мене всього кілька хвилин, – голос у неї різкий, наполегливий. Вона бубонить: слова квапливо лягають у ряд, як кісточки доміно.

– Тримайся подалі від тих людей, – гарячково промовила вона. – Від волоцюг. Перекажи їм, щоб ішли. Застережи їх. – Її обличчя смикається від напруги, долоні стискаються й розтискаються.

Я дивлюся на неї.

– Присядь, Жозефіно. Прошу тебе. Випий чогось.

– Не можу! – Вона енергійно труснула головою. Її скуйовджене вітром волосся безладно розсипалося по обличчю. – Я ж сказала: немає часу. Просто зроби так, як я кажу. Прошу тебе. – Вона давиться словами, задихається й увесь час поглядає на ворота церкви, немов боїться, що хтось побачить її зі мною. – Він читав проповідь проти них, – швидко й тихо мовить вона. – І проти тебе. Він говорив про тебе. Різні жахи.

Я байдуже знизала плечима:

– Ну й що? Мені що до того?

Жозефіна в розпачі стиснула кулаками скроні.

– Ти маєш їх застерегти, – повторила вона. – Скажи їм, щоб ішли. І Арманду теж попередь. Скажи їй, що сьогодні в проповіді він згадував її ім’я. І твоє теж. І моє назве, якщо побачить мене тут, і Поль…

– Я нічого не розумію, Жозефіно. Що він може зробити? І взагалі, до чого тут я?

– Просто скажи їм, добре? – Вона знову залякано глянула на церкву, з якої виходили кілька людей. – Усе, треба бігти. Мені час іти. – Вона попрямувала до дверей.

– Жозефіно, зачекай…

Вона обернулася. На її обличчя шкода було дивитися. Я бачу, що вона от-от розплачеться.

– Знову повторюється те ж саме, – каже вона надривним нещасним голосом. – Як тільки мені вдається з кимсь подружитися, він негайно втручається й усе псує. І тепер так само буде. Ти поїдеш, а я…

Я ступнула вперед, наміряючись заспокоїти її, але Жозефіна сахнулася, відмахуючись від мене незграбним жестом.

– Не треба! Я не можу! Знаю, у тебе добрі наміри, але я… просто… я просто не можу! – Зусиллям волі вона взяла себе в руки. – Зрозумій, я тут живу. Мушу тут жити. А ти – вільна птаха, можеш поїхати, куди побажаєш. Ти…

– І ти теж, – м’яко зазначила я.

І тоді вона подивилася на мене, кінчиками пальців швидко торкнулася мого плеча.

– Ти не розумієш, – без образи в голосі сказала вона. – Ти – інша. Деякий час я теж думала, що можу стати іншою.

Вона повернулася. Захват у ній згас, поступившись виразу відчуженості, що, як не дивно, навіть її прикрашав. Вона знову встромила руки в кишені.

– Вибач, Віано. Я, правда, намагалася. Ти не винна. – На мить її риси ожили. – Попередь людей з ріки, – наполягала вона. – Скажи їм, щоб вони їхали. Вони теж ні в чому не винні… Просто я не хочу, щоб хтось постраждав, – тихо завершила вона. – Добре?

– Ніхто не постраждає, – сказала я їй, знизавши плечима.

– От і добре, – видавила вона болісну посмішку. – За мене не турбуйся. У мене все гаразд. Правда, – знову та ж вимушена, болісна посмішка. Вона стала просуватися до виходу. У її руці щось блиснуло, і отут я помітила, що кишеня її плаща набита біжутерією, а між пальців стирчать помади, компактні пудри, намиста й каблучки.